Зима у горах - Джон Вейн

Він відважно сів поряд з Геретом, який повернув до нього свого гачкуватого носа й глянув з глибини очних западин.

—     Можна з вами поговорити?

—     Давайте.

—     Вип’єте для початку?

Герет заперечливо похитав головою:

—     О десятій їду нагору, та я вже й випив свою норму. До того ж не треба забувати, що мене можуть змусити дихнути в склянку.

—     Ну так от, я прийшов дещо спитати у вас,— промовив Роджер.— Ось що: чи не потрібен вам помічник?

—     Помічник? — луною відгукнувся Герет, наче ніколи раніше не чув цього слова.

—     Без платні,— квапливо додав Роджер.

Герет довго мовчав, потім спитав:

—     А хто хоче знати, чи потрібен мені помічник?

—     Я. Розумієте, тут така ситуація. Я пробуду в цих місцях кілька тижнів, можливо, навіть місяців, і вивчатиму валлійську мову. Для самоосвіти. Це мій фах — мови. Мені конче треба вивчити валлійську, тому я взяв відпустку і приїхав сюди. У мене є трохи грошей, на які я тим часом житиму. Працювати заради заробітку я по маю необхідності. Але мені потрібне щось таке, що дало б можливість спілкуватися з людьми, які розмовляють по-валлійському. Тепер розумієте? — Роджер сам відчував, що лицемірить, говорить нещиро, коли не бреше, даючи таке багатослівне і спрощене пояснення справжніх причин, якими він керувався. Та й хіба Герета обов’язково повинні цікавити всі ці подробиці? Не треба жувати жуйку, бо він просто перестане слухати.— Отож я й подумав, чи не могли б ви, як би це висловитись, використати мене. Взяти на тимчасову посаду,— додав він, невиразно відчуваючи, що трохи жаргону з біржі праці не завадить.

Герет довго дивився Роджерові в очі, даючи зрозуміти йому, що ця зметана на живу нитку історія не справила на нього ніякого враження. Нарешті спитав:

—     Як же ви збираєтесь допомагати мені?

—     Як вам треба, так і допомагатиму. Хоч би на автобусі.

Герет узяв зі столу порожній кухоль, уважно роздивився його й поставив на місце.

—     На автобусі я завжди сам давав собі раду:

—     Ну,— обережне промовив Роджер,— людина часом може дозволити собі скористатися з невеличкої допомоги.

—     Передусім,— сказав Герет,— я хотів би дізнатися про вас трохи більше. Я ж не знаю, хто ви, чим займаєтесь.

—     За фахом,— швидко відповів Роджер,— я філолог. Вивчаю мови. Написав монографію про перетворення умляутних варіантів в умляути і алофони в скандінавських мовах. Не одружений, але не тому, що не хотів, а тому, що все життя доглядав брата. Він був каліка й не міг сам подбати про себе, а батьки наші померли. Я не міг покинути його напризволяще і не міг знайти дівчину, яка погодилась би вийти за непе заміж і жити під одним дахом з ним. Кілька тижнів тому мій брат помер, я замкнув нашу квартиру в Лондоні й приїхав сюди. Працюю в університеті — там мені дали відпустку на семестр, але якщо я захочу продовжити її ще на один семестр, то мені дозволять. Роботи для мене там не дуже багато. Може статися, що мене взагалі назад не візьмуть, але якщо я добре оволодію валлійською мовою, то зможу знайти роботу десь-інде. Ось вам моя curriculum vitae (Коротка біографія (лат.)).

Герет терпляче вислухав його.

—     А в цій вашій курікулі вам доводилось мати справу з автобусами? — спитав він.

—     Ні.

—     А в гаражі працювати доводилось?

—     Ні.

—     А чи маєте ви права водія ваговоза або автобуса?

—     Ви ж розумієте, що не маю,--інакше я сказав би,

Герет поворушив своїми широчезними плечима під шкіряною курткою.

—     Щось не схоже, щоб від вас було багато користі в обслуговуванні автобуса.

Роджер спаленів від гніву.

—     Але ж я готовий учитись і працювати задурно! А допомога вам потрібна, нехай навіть у формі моральної підтримки.

—     Ні, не потрібна,— вперто відказав Герет.— Поки що я не маю наміру просити допомоги.

—     Та це вам просто хочеться, щоб усе було саме так, хіба ні? А все через гордощі. Бо коли ви змушені будете попросити допомоги, це означатиме, що ви програли. А чи знаєте ви, куди заводить людей така позиція? Коли вони перестають пручатися і починають просити допомоги, то буває вже надто пізно і вони летять у прірву.

—     А ви, виходить, чимало знаєте про такі речі.

—     Я знаю тільки те, що видно навіть здаля будь-кому, хто має очі. Вчора ввечері я міг би заприсягтися, що терпець вам ось-ось урветься. Якщо Дік Шари...— Роджер затнувся. Він не збирався називати це ім’я.

—     Так-так, Дік Шарп,— повторив Герет,— Я все чекав, коли ви про нього згадаєте.

—     А чому б мені й не згадати його? Кожний знає, що причина всіх ваших труднощів — він.

—     Я ніколи цього не казав.

—     Ви казали навіть більше. Я сам чув, як ви казали, що вб’єте його.

—     На те у мене є особисті причини.

—     Слухайте, ми розмовляємо як дорослі люди чи граємось у якусь дурну гру? Якщо мене влаштовує допомогти вам і я готовий робити яку завгодно, хай найскромнішу роботу, до того ж без платні, то яка вам різниця? Смердить від мене, чи що?

—     Можливо, й смердить, містере,— відповів Герет. На його обличчі не можна було прочитати нічого.— Можливо, від вас трохи смердить Діком Шарпом.

Раптом Роджер усе зрозумів.

—     О господи,— стиха промовив