Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська
Якщо й було щось дивне в поведінці друга, звечора Микола нічого не помітив.
А от ранком він все зрозумів. Зрозумів, коли було запізно.
Під час ранкового перегуку в’язнів Франц раптом вибіг із строю і побіг в бік воріт. Побіг не швидко, для годиться. За ним відразу кинулися кілька охоронців, пустивши з повідця оскаженілих вівчарок.
Охоронці й не дуже поспішали. Один навіть сказав:
— Не стріляти! Куди йому дітися? Візьмемо живим. Він же ледь ворушиться.
Франц в цей час спустив штани і глузливо ляснув себе по голому заду:
— А отакої ти мене візьмеш!
Пролунала автоматна черга. Франц упав.
— Навіщо ти його застрелив?! Взяли б живцем — він би у мене довго помирав! Смерті б чекав як порятунку! — обурливо сказав охоронець. Той, що будь що хотів взяти Франца живим.
Другий виправдовувався:
— Та втік би! А так ми свою пайку спирту все одно отримаємо. За пильність.
Охоронці гукнули «бовванів». Це ті в’язні, що долучалися до підсобних робіт. Вони схопили Франца за обидві ноги і волоком потягнули геть з двору. Цупка табірна куртка задерлася аж на голову. Слідом за Францом на білому снігу залишалася яскраво-червона стежка.
Микола опустив голову. Непомітно втер сльозу, що мимоволі набігла. Подумки простився з другом.
7Як Сталін помер, вирішили більшість в’язнів трудових таборів звільнити. Не через людяність, ні! Комусь спало на думку, що їхнє утримування теж недешевого варте. То хай самі про себе піклуються.
Квітневим ранком начальник табору перед в’язнями пафосно проголосив:
— Радянська влада об’являє амністію і надає вам можливість працювати задля добра Батьківщини. Тож ви тепер вільні. Можете в канцелярії отримати документи і власні речі.
А до себе додав менш облудно:
— Я б усіх вас… з кулемета.
Ото так і трапилося, що трохи згодом вогкими брудними вулицями Магадану йшов Микола: в благенькій ватяній куртці, в потертій вушанці, з напівпорожньою торбиною за плечима, але вільний. Вільний! І молодий же ще! Жити й жити!
Раптом в його щасливі мрії увірвався загрозливий покрик:
— Стій! Стій, кажу!
Це був начальник місцевої міліції — червонопика, завжди напівп’яна тварина. Полюбляв він знущатися над слабшими.
Від того крику Миколі за спиною наче морозом сипнуло. Він не здатен був вимовити й слова. Страх знову опинитися за колючим дротом за кілька днів не випаровується.
Микола зупинився, опустивши очі додолу, аби не виказати себе ненависним поглядом.
Міліціонер сказав з презирством:
— Що, злякався, хробак? Правильно, бійся! Я от тебе пристрелю — і мені нічогісінько не буде! Хто ти є по життю? Пил на дорозі! Гній смердючий! Що в торбі? Золото?
— Власні речі. Звідкіля в мене золото? — тихо відповів Микола, в душі проклинаючи себе за боязкість.
— Випорожнюй торбу!
Микола барився.
Міліціонер заволав розлючено:
— Викидай все на землю, кажу!
Микола розтягнув мотузку і витрухнув все на брудний тротуар. Білизна, шкарпетки, коробка сірників, окраєць хліба.
І потерта коробка з цигарками, на якій ще було видно сірникові позначки.
Міліціонер колупнув чоботом речі, підняв коробку з цигарками. Їх він переклав в свій портсигар, а коробку зіжмакав і жбурнув в бік. Харкнув під ноги й пішов геть.
Микола довгенько стояв, доки прийшов до тями. Та трохи згодом підвів голову, роздивився кругом себе та, не побачивши поблизу нікого з правоохоронців, нарешті вдихнув на повні груди. Потому підняв зіжмакану коробку, поклав до кишені та пішов в бік вокзалу.
Чи не місяць Микола добирався до Миколаївщини. Аби не привертати уваги своїм заяложеним виглядом, намагався оминати великі міста, їхав в об’їзд. Та й поспішати йому було нікуди. Єдина причина, що підганяла його й не давала оселитися в першому-ліпшому селі — бажання виконати останнє прохання Франца: знайти його рідних й розповісти про загибель родича. І про скарб.
Щодо скарбу Микола не дуже щоб вірив. Та не його таємниця — не йому вирішувати. Як хто буде живий, рішив розповісти.
В травні на Миколаївщині вже майже літо. Тож на Миколі була лишень груба сорочка на голе тіло.
Знайти дім Франца виявилося не дуже й легко. Більшість селян приїхали в Степове після війни, за програмою Уряду про заселення спустошених земель. Отож йому показали один-два будинки, де «ще жили німці».
Микола стояв біля паркану і вдивлявся в двір.
Певно, колись там був сад, але тепер трава переросла й зробилася високою, насіялося багато кропиви. Вікна забито дошками.
З підвалу вийшла Емма. Колись чарівна білявочка, наразі виглядала як літня жінка — змарніла, худа, по брова запнута в темну хустку. Попри теплу погоду, вдягнута тепло, наче її повсякчас лихоманило.
Микола помахав рукою, аби привернути до себе увагу:
— Хазяйка, можна води напитися? Сьогодні погода спекотна.
Емма мовчки зайшла в понівечений дім і винесла кухоль з водою. Також мовчки простягла його Миколі.
— А ви й не надто балакуча, — Микола намагався завести розмову.
Емма мовчки обернулася й пішла до хати.
Микола сказав їй у спину:
— Я шукаю родину Ульманів.
Емма зупинилася, наче натрапила на невидиму перешкоду, але не обернулася.
— В мене до них справа, — намагався будь-що утримати розмову Микола.
Емма обернулася, але залишилася стоять де була.
— Ви з НКВС? — спитала безбарвним тоном.
Микола відповів:
— Хіба ж я схожий?
— Ні. Не дуже схожий.
– І на тому дякую. Мені Ульмани потрібні в особистій справі.
Голос у Емми бодай