Тунель - Бернгард Келлерман
У Нью-Йорку йому знов пощастило — так само, як кілька років тому в Лондоні. Він натрапив на ще одного «С. Вулфа», але на С. Вулфа величезного калібру: на Ллойда! Вулф працював тоді на федеральній біржі й посідав там далеко не найвищий пост. Але щаслива доля розпорядилася так, що йому доручили провести проти Ллойда невеличкий маневр. Вулф зробив кілька вдалих ходів, і Ллойд, справжній знавець і майстер усіх дебютів у цьому різновиді шахової гри, відчув, що має справу з талантом. Це була тактика не У. П. Гріффіта й Т. Льюїса, ні! Коли Ллойд закинув гачок, С. Вулф клюнув, і Ллойд узяв цей талант на службу до себе. С. Вулф підіймався все вище й вище, і його злет був такий стрімкий, що він не міг спинитися, поки дістався на самісіньку вершину. Отак у сорок два роки цей уже трохи товстуватий астматик, запеклий шанолюб опинився в Синдикаті Атлантичного тунелю.
На своєму шляху С. Вулф тільки один раз зробив коротеньку зупинку, і вона йому дорого обійшлася. У Чікаго він закохався в чарівну віденку й одружився з нею. Але дівоча краса, що запалила його почуття, скоро відцвіла, і від тої віденки не залишилося нічого, крім причіпливої, чванливої, хворобливої дружини, яка псувала йому кров своїми ревнощами. Рівно півтора місяця тому та жінка померла. С. Вулф за нею не тужив. Обох синів він здав до пансіону, але не в Європі, а в Бостоні, де з них мали виховати вільних, освічених американців. Він умеблював для однієї білявої шведки, що вчилася співу, невелику квартиру в Брукліні, на повні груди вдихнув — і розпочав свою діяльність у синдикаті.
Вже першого дня С. Вулф знав імена й анкетні дані всього свого величезного штабу помічників, довірених, касирів, бухгалтерів, секретарів, стенографісток; на другий день він узяв у свої руки всю владу, а на третій день здавалося, ніби на цьому посту він уже багато років. Ллойд назвав С. Вулфа найвидатнішим фінансистом, якого він знав у житті, і Аллан — йому С. Вулф як людина був чужий і подобався не дуже — вже через кілька днів мусив визнати, що С. Вулф — працівник, гідний захоплення, коли не чогось більшого.
4
Запрошення до підписки, отже, було опубліковане, і тунель почав ковтати гроші!
Акції коштували по тисячі доларів, пайові свідоцтва — по сто, двадцять і десять доларів.
У величезній голій залі нью-йоркської фондової біржі в день випуску цінних паперів стояв страшенний галас. Уже багато років на ринок не викидали паперів, долю яких так важко було передбачити. Їх могло чекати блискуче майбутнє, а могло й виявитись, що вони не варті жодного цента. Спекулянтів аж трясло від хвилювання, але вони принишкли й вичікували — ніхто не важився зробити перший крок. Проте С. Вулф перед цим кілька тижнів провів у спальних вагонах, зондуючи позицію, яку велика промисловість — а вона в тунелі була зацікавлена найбільше — зайняла щодо синдикату. Він не затверджував жодного замовлення, не переконавшися, що має діло з надійним партнером. Тим-то рівно о десятій годині агенти важкої промисловості перейшли в рішучий наступ. Вони закупили акцій майже на сімдесят п'ять мільйонів доларів.
Греблю прорвало...
Та Аллан прагнув насамперед одержати гроші від простих людей. Тунель мала будувати не ватага капіталістів та спекулянтів — він мав стати власністю народу, Америки, всього світу.
І народні гроші не примусили себе чекати.
Люди завжди захоплювалися сміливістю й багатством. Сміливість — це перемога над смертю, багатство — перемога над голодом, а люди нічого не бояться так, як смерті й голоду.
Самі безплідні, люди споконвіку накидалися на чужі ідеї, щоб коло них погрітися, захопитись ними, забути про власне невігластво і скніння. То була армія читачів газет, які тричі на день зігрівали свою душу долями невідомих їм людей. То була армія глядачів, які в тупому гніві на власне безсилля й нужду годинами втішалися карколомними стрибками й смертоносними падіннями тисяч і тисяч таких, як вони самі. Тільки обранці долі могли дозволити собі велику розкіш — пережити щось своє, особисте. Решті не вистачало на це ні часу, ні грошей, ні мужності — життя їм нічого не дало. Їх підхоплював велетенський пас, що зі свистом обертався навколо земної кулі, і в кого перехоплювало дух, хто починав тремтіти, той падав, розбивався вщент, і нікому не було до нього діла. Ніхто не мав ні часу, ні грошей, ні мужності ним клопотатися — співчуття теж стало розкішшю. Давня культура збанкрутувала, та й чи багато потрібно було масам? Трохи мистецтва, трохи релігії, «християнської науки», армія спасіння, теософія та спіритичний дурман... Ну, це не задовольнило б духовних запитів і жменьки людей. Небагато дешевих розваг — театр, кіно, бокс і вар'єте,— щоб перебороти запаморочення, коли отой шалений пас на кілька годин зупиниться. А багато хто цілком присвятив себе тренуванню свого тіла — щоб назавтра знов кинутися в загальну веремію, треба мати достатньо сили... Таке тренування вони називали спортом.
Життя було кипуче й стрімке, божевільне і згубне, пусте, безглузде. Тисячі відкидали його. Годі давніх вуличних пісеньок! Чи не можна завести нову мелодію?
І Аллан її завів. Він дав людям пісню з металу й тріскотіння електричних іскор, і вони зрозуміли: це пісня їхньої доби; й вони чули її невблаганний ритм у гуркоті поїздів надземної дороги, що мчали над їхніми головами.
Цей чоловік не обіцяв вигідних місць у царстві небеснім, не запевняв, що людська душа має сім поверхів. Цей чоловік не жонглював речами з давно забутого минулого чи невиразного майбутнього,— цей чоловік був сама сучасність. Він обіцяв відчутне й усім зрозуміле: він хотів прорити в земній кулі дірку, ось і все!
Та хоч проект цього чоловіка був і простий, кожен усвідомлював, який він усе ж таки надзвичайно сміливий. До того ж його оточувало сліпуче сяйво мільйонів!
Спочатку
