Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

Біла Шапочка сідає у трамвай. Мені треба на другу лінію, але я входжу за Шапочкою. Вона сідає в вагоні; мені ж там місця немає, й я стою на площадці. Шапочка сидить у профіль до мене, й я можу дивитись на неї, скільки хочу. Яка дитяча зворушлива ніжність у заокругленню підборіддя та нижньої частини щоки! Губи трошки заширокі, рот величенький. І яка дитяча строгість в обличчю! А око з постерегливою цікавостю оглядає кожного.

Вона могла б мене бачити, коли б схотіла, але я ні разу не зустрічаю її погляду. Я навмисне посуваюсь до дверей ваґону й часом поправляю капелюх, щоб своїми рухами притягти її увагу на себе. Ні, не зиркне ні разу! Ніби навмисне не хоче дивитись! Це починає трошки радувати мене: очевидячки, запримітила, пізнала. І вже не зводжу очей з неї. Хай погляне, хоч раз, хоч крадькома! От про щось замислилась! Око дивиться в одну точку; строгі вуста мимоволі морщаться від усмішки, око жмуриться, і вся вона дивно ясніє, стає теплою, ніжною. Але вмить змітає усмішку з вуст і зиркає навкруги: чи не стежить хтонебудь за нею.

Так! Значить, вона тоді не помітила мене, та не помічає й тепер!

На розі Васильківської й Благовіщенської вона має пересідати. Коли ми ждемо ваґона, я декілька разів стаю так, щоб вона побачила мене. Справді, вона помічає мене, але за те я не помічаю ніякої ріжниці між її поглядом, коли вона дивиться на стовп ліхтаря й на мене. І тільки завваживши, що я не спускаю з неї очей, незадоволено кривиться й одвертається. Коли б вона вилаяла мене, мені б було не так соромно, як од цеї ґримаси!

Одначе їду далі з нею. Тепер я сідаю напроти, й мені видко все лице її. Вуста видаються вже ніби меншими, за те в лиці більше сухости, холодности. Вона дивиться вбік од мене, і я все-таки не знаю, чи пізнала мене, чи ні. Я ж тоді був у шубі й циліндрі, а тепер у літнім, сірім капелюсі й легкім пальті. Так, через це, мабуть, і не пізнала мене. Автім, чому б вона повинна показувати, що пізнала, яка їй од того приємність?

Вона підводиться і збірається вийти. Я бажаю від усього серця, щоб вона забула на лавці свою срібну плетену торбинку. Але ні! Вона бере її. Я теж устаю. Шапочка кидає в мене поглядом строго та уважно, неначе хоче сказати: «Наміряєшся чіплятись? Даремно!» Одначе я йду за нею. Іду кроків зо два від неї, дивлюсь їй у спину й почуваю чудну, незрозумілу мені самому, глибоку ніжність.

Біла Шапочка звертає праворуч. Тут ліхтарів менше, дерева шапками прикривають тротуар, і, здається, ніби йдеш під скелями. Підбори Шапочки сухо постукують попереду. Вона ступає дуже рівно, й по її спині вже помітно, що прислухається до моїх кроків. Я знаю, що вона повинна боятись, — тут у цій невеличкій вуличці так мало прохожих, — і мені від цього образливо й сумно.

Аж ось набіраюсь одваги, декілька разів глибоко переводжу дух і наздоганяю її. Шапочка гостро зиркає на мене й надає ходи.

— Простіть ради Бога! Не сердьтесь і не бійтесь мене!.. — починаю я як-мога благаюче.

Вона мовчить і йде ще швидче. Я мовчу й, дурновато, ніяково усміхаючись, іду поруч, не знаючи, що сказати.

— Простіть!.. Ви раз, весною, прогнали мене, коли я…

причепився до вас. І мені було… І я, звичайно… Але запевняю вас, я… не хочу образити…

«Що зо мною?! Як глупо я поводжусь!» — з дивуванням і соромом думаю я.

— Будь ласка, дайте мені спокій!.. — каже, нарешті, Шапочка.

Я такий радий, що вона забалакала, що не чую в її голосі ні досади, ні трівоги.

— Я зараз дам! — хапливо кажу я. — Але чого ви так боїтесь знайомства на вулиці? Це ж… забобони! Коли б мене підвів до вас якийнебудь ваш знайомий, ви ж би не відіпхнули мене?! Ну, от уявіть собі, що мене хтонебудь підвів до вас!

Я пробую навіть усміхнутись грайливо, а Шапочка, мабуть, навіть не чуючи як-слід моїх слів, пильно дивиться вперед. Очевидячки, вона десь тут мешкає і спішить швидче добратись до свого дому.

— Ну, чого ви не хочете познайомитись зо мною? — прохаюче кажу я знову.

— Та тому, що не хочу! — з несподіваним вибухом гніву каже вона й, зупинившися, просто й обурено дивиться мені в лице. — А ви не маєте ніякого сорому! Вас женуть, а ви йдете й нахабно турбуєте людей. Забірайтесь геть!

І, повернувшися, швидко йде вперед. У мені спалахує злісна, безсоромна впертість. Чекай же ти!

— Ви мене образили за те, що мені подобається ваше лице, що я хочу познайомитися з вами? Добре! Хай так! Але за це ви на прощання простягнете мені руку!

Вона зиркає на мене; зневажливо усміхається і знизує одним плечем. І несподівано звертає до ґанку якогось будинку.

— Не простягнете? — живо кажу я.

— Ні!

— Ну, що ж! У такому разі я стоятиму біля вашого дому доти, поки ви не зробите того.

Біла Шапочка дзвонить і, не обертаючись до мене, стоїть і чекає.

— Я стоятиму всю ніч і ввесь день, поки ви не простягнете мені руки. Чуєте?

Вона нетерпляче постукує передком білого, маленького черевичка з стьожечкою-метеликом, подібним до мужеської краватки до фрака, й коли відчиняються двері, вона входить у сіни, навіть не подивившись на мене.

Я сідаю на кам'яні східці й витираю піт із лиця. Потім закурюю, шпурляю вбік сірника й почуваю себе так погано, немов мене прилюдно піймали на шахрайстві й викинули сюди на цей ґанок. Потім помалу, трудно підводжусь і починаю ходити взад і вперед по тротуарі. Плити з червоної цегли подекуди повитирались у глибокі ямки; по краях деревляні стовпчики, поїджені часом, покришені, схожі на пні в лісі.

Дивлюсь на годинника: п'ять на першу. Проїжджає на візнику парочка, обнявшись. Звичайно, Шапочка любить когось иншого, — це ясно. Тільки в таких випадках жінка може бути така неприступна й жорстока.

І я в'являю собі, як оце Шапочка приходить до себе, її, певно, зустрічає чоловік, — мабуть, ще недавно замужем, — вона кладе йому руки на плечі й гаряче-гаряче пригортається до його. А потім, от у цю хвилину, оповідає про нахабу, що причепився до неї, і про те, як вона добре відчистила його.

Підводжу голову догори й дивлюсь на фасаду дому. Будинок невеликий, триповерховий,