Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

У ту одну єдину ніч. Присіли навпочіпки в куточку. Янек отулив Циню своєю курткою. Звірявся їй довго. Плакав на її плечі з любові до тої, до Оксани. Циня ніжно гладила його по щоках і також плакала з любові до нього. А потім не пам’ятала навіть, як то сталося, цілувалися і пестилися усю ніч. А коли транспорт врешті затримався і Циня пересідала до свого вагона, Янек погладив її на прощання по волосах, ніжно поцілував:

— Целінко, не гнівайся на мене, прошу. Дуже, дуже тебе люблю. Ти для мене, як сестра, а може, навіть більше. Але Оксана... І знаєш, я їм з цього транспорту втечу. Не видержу. Мушу!

Ну й дотримав слова, втік. Яську, Яську єдиний...

6

ранспорт прямував на схід. Україна залишилась позаду, почалися незмірні степові рівнини центральної Росії. Що два, три дні засланці отримували паливо, воду і злиденні харчі. Скрізь чекала на них така сама, видно, точно і віддавна випробувана забезпечувальна процедура. Але не скрізь забезпечували транспорти однаково. Десь там не вистачало палива, тоді мучилися в холоді, без можливості закип’ятити горщик води, аж до наступної стоянки. З харчуванням також було по-різному. Бувало, що випереджаючий їх транспорт подібних нещасливців узяв своє, а для них вже не вистачило. Хліб був різний, від глиноподібного, кислого з висівками, до підпалок із кукурудзяної муки. Не завжди дотримувалася півкілограмова норма на голову. Каша, каша і каша; пшоняна або ячмінна, ячмінна або пшоняна. А часом ще водянистий капусняк, який звали по-російські: «щі».

Після тих капустяних «щів» людей вздувало й хапав понос. Кілька разів була якась бурда зі смердючим риб’ячим жиром. Часом, вкриті грубою сіллю, підгнилі оселедці. Тільки води їм не жалкували, отже, черпали її на кожній станції, скільки й у що було можна, особливо «кіп’яток», воду гарячу, варену. На стоянках їм не можна було покидати вагонів, не говорячи вже про контакти з місцевим населенням. Минав тиждень, другий, починався третій; примусова подорож у невідоме тяглася людям без кінця. Тіснота, духота, брак руху, брак гігієни, недоїдання, холод і безупинно терзаюча непевність подальшої долі довели ув’язнених у транспорті засланців до крайнього фізичного і психічного виснаження. Люди почали хворіти, вмирали. Не було стоянки, щоб з якогось вагона не виносили труп. Транспорт зрушував у свою дорогу, а останки людей залишалися самітні, замерзаючи на розташованій біля залізничної колії вітці, чекаючи на змилування місцевої влади.

Транспорт прямував на схід. Вороніж, Саратов, Волга «матушка-рєка». Сніжні безмежні далі, рідкі, погані селища, ні то села, ні то містечка. Росія, безмежна Росія... Так, справді люди з транспорту небагато про неї знали. Що це за країна, що це за люди?

Засланці, які під конвоєм виходили на станціях по забезпечення, зустрічали місцевих, найчастіше залізничників і залізничних робітників, рідше пасажирів і випадкових станційних постійних відвідувачів. Кидалося їм у вічі, як тут багато жінок працювало на станціях. Окутані грубими хустинами, у ватних штанах і валянках, ремонтували залізничні полотна, чистили засніжені, замерзлі роз’їзди, вантажили й розвантажували товарні вагони. Небагато з цих випадкових зустрічей виходило. Місцеві боялися конвоїрів, не наближувалися до транспорту, а заговорюючи — або не дуже розуміли засланців, або уникали з ними розмов. Справляли при цьому враження, що такого типу транспорти з людьми, що перевозилися цілими сім’ями у вагонах для худоби, цілком не так дуже їх дивують. Часом запитували:

— А хто ви такі? Звідки?

— Поляки. З Польщі нас везуть.

— Аааа! — кивали тямуче головами й, заспокоївши першу цікавість, звичайно на цьому зупинялися. Але траплялося також, що після цього протяжного «ааа», яке виражало одночасно зрозуміння та здивування, можна було почути:

— Аааа!.. Буржуї, значить, польські пани з Західної України!

Інколи пункти одержування харчів знаходилися біля самої станції. Тоді при більш толерантному конвої можна було дещо більше побачити, про щось довідатись, а навіть щось у станційному кіоску купити.

На всіх станційних будинках висіли величезні портрети Сталіна, з витягнутою рукою, як до благословення. Червоні транспаранти з гаслами, які повторювали: «Да здравствует великий Сталин!» «Хай живе радянська сталінська конституція!» «Хай живе радянська влада!» «Хай живе Країна Рад!» «Хай живе товариш Сталін, творець усіх наших перемог!»

Трапилося пару разів, що на протилежному полотні ставав військовий транспорт. Такі самі вантажні вагони, пристосовані до перевезення людей, лише те, що заповнені солдатами. Платформи з танками, обозами, артилерією. Засланці їхали на схід. Солдати — на захід. Контакту між ними — жодного. Засланців пильнували конвоїри. Солдатів — військові пости й патрулі. Солдати, незважаючи на морози, грали на гармошках, співали:

На граніце тучі ходят хмуро, Край суровий тішиной об’ят, Трі танкіста, трі веселих друга...

Співи, танці, присідання на засніженому пероні. І обов’язково «Катюша!»

— Куди стільки того війська їде?

— З фінами воюють.

— Гармати, автомашини, танки...

— Може, якась нова війна?