Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Завтра, — стиха промовила жінка сама до себе, — завтра я знищу передавач і зникну.

Перед очима Марічки постав образ Василя. «Гарний чоловік, — посміхнулася. — Він точно заслуговує на оновлення. І такі, як він. Утім, Москва так не вважає».

— Йоп твою..! — картина, яку Андрій побачив всередині хати, жахала.

Підлога, стіни, стеля — все забризкане кров’ю. Андрій зняв прилад нічного бачення і увімкнув ліхтар. Стіна хатини прошита автоматною чергою. На одній із лежанок він побачив рештки людини. Що це людина, Андрій зрозумів лише за взутою у військовий тактичний черевик ногою — тіло було розшматоване. Мабуть, так виглядає людина після нападу на неї ведмедя.

— Дяче, обстеж все навколо, — прошепотів Андрій і підійшов ближче до лежанки.

Чоловік обережно схилився над купою м’яса, щоб усе оглянути. І тут відчув, що шлунок стиснувся, а його вміст стрімко піднімається вгору до горла. Він швидко зробив кілька кроків до виходу — в дверях його вирвало.

— Що тут в біса відбулося? — прошепотів Андрій.

Із темряви виринув Дяк.

— Андрію, я там Анісімова знайшов...

— Живий?

Дяк похитав головою і махнув рукою, мовляв, пішли покажу. Тіло Анісімова лежало біля дерева. В одній руці він затиснув свого Калашникова. Живіт чоловіка був розірваний, з-під штурмівки в різні боки стирчали рештки ребер.

— Хто це міг так зробити? — прошепотів вражено Дяк. — А в хаті тоді хто — Сомов чи кацап?

— Швидше за все, Сомов. Росіянин наче більшим був.

— А де ж він сам?

— Не знаю, доведеться чекати ранку, щоб усе тут ог­лянути.

— Мо’ його та тварюка з собою потягла?

— Яка тварюка? — Андрій почав нервувати.

— Яка?! Та, що з наших фаршу наробила!

— Не знаю, я вже нічого не розумію. Зробімо так. Сідай отам під деревом, поспи. Я дві години почергую, потім ти. Дочекаємося ранку, а там побачимо.

У цю хвилину ливонув дощ. Дяк подивився на хату, але вирішив спати на вулиці. Він накрився плащ-палаткою, пововтузився, вмощуючись, і затих. Андрій підійшов до тіла Анісімова і обережно намацав у одній із кишень його штанів телефон. Невеличкий, без екрану, під міцним металевим корпусом ховалися приймач і передавач, а також процесор, що кодував розмову і захищав лінію.

Андрій зупинився біля Дяка, який намагався заснути під плащ-палаткою, вдягнув прилад нічного бачення, щоб тримати все навколо під контролем, і набрав спеціальну комбінацію на телефоні...

Хоч і була ще ніч, генерал працював у себе в кабінеті. Він відчував, що треба залишитися, і додому не пішов. Тепер сидів за столом зі збілілим, наче крейда, обличчям. Він слухав те, що доповідав йому Бойко.

— Значить так, Бойко, — генерал дістав із попільнички майже зітлілу сигарету, — насамперед потрібно знайти росіянина. Живим або мертвим, але знайти! У кожного з вас у черевиках маячок. Знайди планшет Анісімова — і побачиш, де наш зниклий. Далі продовжуй пошуки телевізійників і терористів. Із «Кві###тниками» — не церемонитися, в полон брати не обов’язково. Із цієї хвилини в ефір не виходити, аж до виконання усього завдання. А то, бачу, СБУшники засікли радіозв’язок у вашому регіоні і неабияк зацікавилися. Я їх стримаю поки що, розголос мені не потрібен. А ви дійте. На все максимум сорок вісім годин. По закінченню — зв’язок за цим же номером. Усе.

Генерал дав відбій і поклав апарат на стіл.

«Що далі? — майнуло у нього в голові. — ФСБ рано чи пізно прокинеться, треба буде щось пояснювати. Окрім того не можна ж приховувати інформацію і від президента». Генерал подивився на стіну, де висів портрет гаранта. Врешті-решт свого часу президент сам створив Контору для розгрібання різних неочікуваних загрозливих ситуацій. До цього випадку генералові все вдавалося, але як буде тепер, спрогнозувати неможливо.

«Дурнуваті ФСБшники, — вилаявся генерал і відкрив сейф, — не могли від початку тримати мене в курсі справи. На біса було телевізійників приплітати? Вже давно своїх послав би і владнали би все, а то дочекалися, доки вибори на носі». Він дістав із сейфу пляшку коньяку, налив у фужер.

— Ну, за все добре! — кивнув у бік портрета на стіні.

Андрієві вдалося поспати півтори години. І він знову бачив уві сні свою стару знайому. Жінка бігла через хащі, а за нею гналася величезна потвора. Розгледіти тварюку заважали дерева. Андрій цілився в неї, однак боявся вистрілити, щоб не попасти в жінку. Раптом незнайомка перечепилася об якусь повалену гілку і покотилася вниз у ярок. Андрій побачив сповнені жахом блакитні очі, а наступної миті потвора таки налетіла на жінку. Андрій натиснув на курок, дав коротку чергу. Раптом істота перетворилася на росіянина. Росіянин завмер над жінкою, повернувся до Андрія і зареготав.

І саме в цю мить його розбудив Дяк. У лісі почало розвиднятися. «Добре, що хоч дощ закінчився», — Андрій зняв плащ-палатку.

— «Доброго» ранку, — Дяк простягнув йому електрон­ний планшет Анісімова. — Він у нього в наплічнику лежав.

Андрій