DUTY FREE - Оксана Форостіна

були схожі на дві країни, не просто не дружні, але й навіть без дипломатичних представництв, із різними календарями, кліматичними умовами, атмосферним тиском, а відтак запахами, світлом, повітрям — липким або ж прозорим і нечутним. Через протяги площ і маґістральних вулиць наскрізь прострілювалися квартали, які вливалися у поточний плин часу з іншою швидкістю, ніби несучи з собою пісок і глину, обтяжені цим намулом, знуджені від своєї повільності. Тут у кам’яницях відкривалися крамниці й кафе, вселялися нові мешканці, але повітря у під’їздах пахло смертю усіх, хто тут колись жив, будь-яке джерело світла мутніло та розсіювалося. При цьому сусідній квартал міг летіти стрімко, мов дошка серфера, і виносив на собі все нові й нові покоління у міський потік, до усіх, не розбираючи, привітний: до останньої ґенерації дітей партійної еліти в яскравих угорських футболках та штанах-бананах, пластунів, задумливих дівчат із нелеґальними сірими копіями заборонених романів, мажорів, реабілітованих дисидентів, чиновників Незалежної України, підозрілих типів, що тримали в квартирах бультер’єрів, та експатів на кшталт Елайджи.

Отже, рельєф: квартали були його заручниками, рельєф визначав центри, довкола яких зросталися будинки, зарослі травою подвір’я чи вузькі подвір’я-колодязі зі сталактитами голубиного посліду на підвіконнях, рельєф визначав береги, що розділяли ці квартали, квартали високих і сірих, мов скелі, будинків — з величезними вікнами і просторими кухнями, з помешканнями, наповненими запахами шкільних підручників, бляшанок з-під какао та перегрітого на сонці паркету, з фасадами, на яких навіки застиг висушений хіттю й жагою модернізм, — і квартали старих австрійських двоповерхівок із дерев’яними сходами та невитравним плебейством. Це рельєф прирікав одні вулиці завжди нести тінистий смуток урвища, дихати підвальною сирістю, а інші — світитися зеленню схилів. Якісь півсотні метрів можуть бути між одним берегом, розкішним, зарослим сонячними палісадниками, переповненим галасливими дітьми з обвітреними обличчями та піском у сандалях, мовби захищеним ковпаком від міської динаміки, та іншим — завжди в тремтінні, виснаженим коловоротом тривоги, чутливим до тіней та всіх вібрацій — від трамвайних до кроків нічних перехожих.

Елайджа вже достатньо находився і нажився Львовом, аби знати, що нові любові вимагають нових маршрутів: більше не тягне пройти саме цією вулицею, нова любов звертає твій шлях в інший квартал, надто ж ті любові, що є зціленням. Адже кожна нова любов — це або хвороба, або зцілення. Нові любові, що зцілюють, — чисті, потік їхнього жару врівноважується потоком м’ятної та свіжої ніжності, вони делікатні до серця, мов мертва вода з тутешніх казок, вони повертають до життя, піднімають на ноги після нещадних уражень, засліплень, струсів, нові любові — охолоджений алкоголь, чудовий обезболювальний засіб: як би ми без нього все це прожили — як би ми без нього вижили?! Вони зрідка несуть у повітрі, зрідка підганяють, їм не потрібні дріж та пересохлі від бігу губи, натомість дарують здатність споглядання і тихі відкриття, наприклад, що футбольні майданчики, сховані за тополями та старими масивними темно-червоними цегляними парканами, серед скошених кульбаб, мають близнюків у протилежній частині міста. Розкидані в різних частинах, розділені численними островами і каналами, вони викликали відчуття déjà vu, і якби Елайджа прожив у Львові років сорок, а не заледве три, то міг би оцінити це déjà vu належно, адже здавалося, що це єдині місця, де трава пахне так, як вона пахла, коли авта на вулицях можна було рахувати на пальцях, а хлопці з м’ячем воліють стрижки за повоєнною модою. І завжди є прихисток під темно-червоним цегляним парканом із рештками черепиці на вершечках, височезні тополі струшують п’ятиповерховими кронами, як американські дівчата cheerleaders, обіцяючи усі перемоги світу, особливо у передвечірньому сонці, десь глибоко в свідомості ниє невиконана домашня з геометрії й наближення іспитів, але підліткова мудрість підказує не зупинятися: це чудовий день.

Прокидаючись, покидаючи білу фортецю, Елайджа по­думав, що єдиним більш-менш раціональним зв’язком між ними могли би бути шотландські предки з маминого боку. З маминого боку були шотландці й голандці, з татового — українці. Хтось із далекої маминої рідні міг теліпатися аж до самого Єрусалиму.

Із цією заспокійливою теорією про ґенетичну, а чи кармічну пам’ять, трохи розчарований банальною роз­в’язкою, Елайджа сходив зі своїх голандських і шотландських висот і в’язнув у присмерках ранку.

[1999, вересень]

Елайджа взяв відпустку і поїхав із Вандою на гастролі. На превеликий його відчай, під час гастролей їй довелося мешкати в одній кімнаті з менеджеркою, хвацькою жіночкою середнього віку з темним минулим і сумнівним майбутнім. Лише одного разу йому вдалося спати з Вандою: через якийсь збій у графіку вони мусили їхати вночі, в автобусі вона дозволила йому сісти біля себе і швидко заснула у нього на плечі.

До тієї ночі вони взагалі ніколи не спали разом. Якщо не рахувати його кількахвилинних проваль після сексу, по-справжньому щасливо заснути, притискаючи її до себе, Елайджі не вдавалося ніколи. Вона завжди кудись бігла, її завжди хтось чекав, у неї завжди була купа справ.

Поки в автобусі не вимкнули тьмяне світло, він дивився на її відображення у шибі, відчував її дихання, не наважуючись навіть торкнутися її руки. Вони летіли через ніч, за вікном автобуса спала якась Польща, на перехрестях блимали жовтим світлофори, мостами плив­ли фари і габаритні вогні дальнобійників, Елайджа перестрибував від заграви до заграви, від міста до міста. Він то провалювався у сон, то прокидався від щастя — аж до світанку.

Після повернення щось зламалося назавжди. Невдовзі її група почала писати новий альбом, вона засиджувалася в студії до півночі, він дзвонив на її мобільний, коли вона вже їхала в таксі додому — виснажена, без сил, без бажань. Елайджу почав гнітити їхній зв’язок. Коли він бачив, як її огортає сіра тужлива хмара, то відчував радше відразу, ніж співчуття.

Все стало ще гірше, коли її звільнили з радіо. Насправді вона й раніше дозволяла собі в’їдливі фрази на адресу всієї, як тут казали, владної вертикалі загалом та окремих її представників осібно. Просто цього разу не пощастило: навіть не керівник — дружина керівника обласного передвиборчого штабу чинного президента зателефонувала додому головному редактору й закотила істерику. Жоден із колеґ по радіо її не