DUTY FREE - Оксана Форостіна

Вони зупинилися на чергову каву. Пахло туманом, дощем та м’ясом із ґриля. Через цигарку Елайджа вдихнув туман. Йому здавалося, що так триває все життя: мокрі пси, придорожні кнайпи, дим і весняна сирість.

У снах Елайджи дивний львівський рельєф ставав ще дивовижнішим. Про те, наскільки львівський рельєф непередбачуваний, знають ті, хто виріс у центрі міста або багато блукав подвір’ями: інколи за цілком банальною брамою може виявитися не традиційний двір-колодязь, а зелений схил, який переходить у зелену гору, потім в інші подвір’я, сади, вулиці. Після двох років життя у Львові Елайджа почав плутати реальну львівську топографію зі своїми снами, фатально не відрізняючи реальні маршрути від блукань у снах. Загалом він пам’ятав, що у Львові немає величезних фортечних мурів, білих і грубих, на вершині пагорба, до яких він уперто, але марно продирався ніч за ніччю. Точніше, ніч була ззовні, а уві снах був, як правило, день. Нічний маршрут був завжди однаковий, та й самі сни були схожі. Наприклад, у цілому місті зникало світ­ло, він не встигав на останній трамвай, відчував, як наростає паніка всередині й назовні, й ледве наблизившись до першої-ліпшої небезпеки — божевільного чи перепудженого натовпу, — прокидався зі стогоном відчаю й здивування. Лише одного разу під час чергового наглого відімкнення струму в його внутрішньому Львові все закінчилося більш-менш добре: він виходив з якоїсь бічної вулиці на проспект Свободи — здається, з Вірменської, як почув ззаду легкі кроки собаки. Потім було дві секунди: спочатку секунда паніки, а потім — холодний мокрий ніс мисливського пса легко штовхнув його ззаду в долоню до проспекту, де вже йшли натовпи людей. Хорт, який вивів його до людей, розчинився у бічних вулицях. Згодом Елайджа прочитав, що так йшли пішки у темряві мешканці Нью-Йорка, коли місто залишилося без струму. Елайджа автоматично штовхав себе вперед на ватяних ногах і поступово провалювався у ще глибший сон без сновидінь.

Була перехідна зона між денним світлом і темрявою, втім, денне світло було зимовим похмурим, а темрява — радше внутрішньою, а не зовнішньою, спричиненою не нічною годиною, а зануренням у темні провалля дворів та підземель десь на початку вулиці Пекарської. Власне, на початку подорожі зазвичай був зимовий день і обжиті подвір’я, потім вони вужчали, темніли, переходили в якісь руїни, руїни — в лабіринти руїн, затишні сецесійні стіни виростали й ставали чорними скелями, стіни-скелі з вікнами, що виходили у безодню, утворювали чорне провалля, з якого Елайджа марно намагався вибратися, переходячи балконами (тими самими, з яких зазвичай буває «вхід» і на яких влітку, сидячи на стареньких дзиґликах, гріються бабці з болонками), під’їздами, подвір’ями, але це локальне львівське пекло лишень закручувалося довкола нього, як спіраль, після кількох таких сновидінь він уже навчився відчувати початок цієї спіралі на цілком буржуазних бічних вулицях, проте все одно приречено завалювався в темну ущелину.

Але в більшості випадків його мандри у внутрішньому Львові відбувалися у сонячну погоду, було літо, пахло травою і смітниками. Він збивався на манівці, заходив у траву і пісок подвір’їв старих австрійських будинків, виходив із балконів просто на зелені галявини, галявини ставали парками, парки — схилами Високого Замку. Інколи він непритомнів від жаху і прокидався, бо на його шляху з’являлися мовчазні інфернальні постаті — старі жінки у бавовняних халатах і капцях або чорні коти, їхній погляд означав, що подорож закінчено. Десь під ранок він згадував, що вся ця викривлена топографія йому знайома, і якби сновидіння повторювалися кілька ночей поспіль, він би рухався все швидше й швидше. З кожним разом він переконувався, що завантажується одна й та сама карта, але він кожного разу йде іншим маршрутом. Наприклад, він двічі виходив за межі міста: одного разу рухаючись уздовж зарослої травою трамвайної колії, яка закінчувалася аж на залитих сонцем полях і пагорбах, а другого — піднімаючись парком-горою, таким густим, що світло ледве пробивалося крізь гілки, а потім якимись робітничими передмістями, гаражами, вузькоколійками, вагончиками з водярою і шашликами на картонних тарілочках із цівками кетчупу. Він точно знав, що він у східній частині міста, точніше, південно-східній, десь позаду залишалися яри Нового Львова і парк Залізні Води, і привиди ветеранів з орденами на грудях, які цим парком ходили. Він завжди знав, чи він на півночі, чи на сході.

Лише двічі Елайджі вдалося більш-менш упевнено протриматися у цих снах до ранку: було холодно й сіро, він йшов хребтом горішніх вулиць, бачив згори метуш­ливі трамвайні зупинки, якісь кіоски, якісь ятки, людей із парасолями, площа внизу нагадувала набережну Дунаю з боку старої частини Буди, та й самі горби — горби Буди, там навіть був якийсь сірий монумент, щось неймовірно радянське. Елайджа прокинувся з відчуттям переможця, майже зрозумівши правила гри.

І лише одного разу, вже після повернення до Штатів, він побачив білі мури зблизька, невідомі боги його сновидінь забажали, аби фортеця нагло матеріалізувалася посеред плетива квазі-львівських вулиць. Елайджа завмер перед цими неспівмірними зі Львовом масштабами, абсолютною невідповідністю величезного замку-храму мармулядовому Львову. Романські світлі стіни були оточені пісками і сонцем, і вітром, і якимись археологами — вони діловито сновигали довкола з лопатами, з фотоапаратами, із закоченими рукавами. Елайджа довго йшов уздовж розжареної сонцем білої стіни, аж доки побачив на фронтальному боці храму-замку візантійську мозаїку, здається, Оранту, страшну андрогінну парсуну, якась англомовна тітка у світлих бриджах та панамі щось йому пояснювала про цю «визначну пам’ятку архітектури», а він тим часом зрозумів, що нагадувала йому біла фортеця, до якої він стільки років йшов у снах. Так, напевно, подумав Елайджа, виглядали фортеці хрестоносців у Святій Землі, романська геометрія Латинського королівства на Близькому Сході, загублене стилістичне непорозуміння, яке ніхто й ніколи вже не побачить так, як його бачили тоді, у часи Другого хрестового походу.

На той час, коли він почав снити цим дзеркальним містом, він уже стільки находився Львовом, що майже наблизився до місцевих у розумінні його справжньої, неочевидної структури — зшитих докупи островів між невидимими каналами, радикальних іншостей, втиснутих у мікроскопічний простір. Якщо дивитися згори, два квартали видавалися тісно приліпленими один до одного, а насправді