Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

Ранок. Бев Шоу готує йому сніданок з пластівців і чаю, а потім зникає в кімнаті Люсі.

— Як вона? — цікавиться він, коли жінка повертається.

У відповідь Бев Шоу лише злегка похитує головою, немов каже: «Не ваша справа». Менструації, народження дітей, насилля і його наслідки — кревні справи, жіночий тягар, жіноча таємниця.

Уже не вперше він замислюється, чи не були б жінки щасливішими, якби жили жіночими спільнотами й приймали чоловіків за власним бажанням. Можливо, він помилявся, вважаючи Люсі лесбійкою. Можливо, вона просто віддає перевагу жіночому товариству. А може, вони і є лесбійками: жінки, котрим не потрібні чоловіки.

Не дивно, що вони так пристрасно ненавидять зґвалтування, вона й Гелен. Зґвалтування — бог хаосу й безладу, порушник усамітненості. Зґвалтувати лесбіянку гірше, ніж незайману дівчину: болючіший удар. Чи знали вони, що роблять, ті троє чоловіків? Чи ширилися чутки?

О дев’ятій годині, коли Білл Шоу вирушає на роботу, він стукає у двері Люсі. Вона лежить, відвернувшись обличчям до стіни. Він сідає поруч і торкається доньчиної щоки. Вона мокра від сліз.

— Про це нелегко розмовляти, — озивається він, — але ти була в лікаря?

Вона сідає й вишмаркується.

— Учора ввечері я ходила до сімейного лікаря.

— Він попіклувався про всі можливі наслідки?

— Вона, — виправляє його донька, — вона, а не він. Ні, — у її голосі прорізається гнів. — Як би їй це вдалося? Як може лікар попіклуватися про всі можливі наслідки? Думай, що говориш!

Він підводиться. Якщо вона вирішила бути дратівливою, він може теж дратуватися.

— Вибач, що запитав, — каже він. — Які в нас плани на сьогодні?

— Плани? Повернутися на ферму й прибрати.

— А потім?

— А потім житимемо, як раніше.

— На фермі.

— Звичайно. На фермі.

— Будь розсудливою, Люсі. Часи змінилися. Ми не можемо просто продовжити з того ж місця.

— Чому не можемо?

— Тому що це — погана думка. Тому що це небезпечно.

— Це ніколи не було безпечним, і це не думка, хороша чи погана. Я повертаюся назад не заради ідеї. Я просто повертаюся назад.

Сидячи в чужій нічній сорочці, вона кидає йому виклик; шия напружилася, очі блищать. Уже не таткова маленька дівчинка, більше не таткова.

Тринадцять

Перш ніж поїхати, доводиться зробити йому перев’язку. Бев Шоу розгортає пов’язки в тісній маленькій ванній. Повіка не розплющилася, на голові з’явилися пухирі, але могло б бути гірше. Найболючіше місце — край правого вуха: як сказала молоденька лікарка, це єдине, що по-справжньому обгоріло.

Бев миє стерильним розчином рожеву підшкірну тканину, а потім пінцетом кладе на неї жовту промаслену пов’язку. Обережними рухами змащує зморщену повіку й вухо. Працює вона, не озиваючись жодним словом. Він згадує цапа у клініці й замислюється, чи відчував той у її руках таке саме умиротворення.

— Ось, — каже вона нарешті, відступаючи.

Він вивчає в дзеркалі своє обличчя в охайній білій шапочці та з пов’язкою на оці.

— Те, що треба, — зауважує вголос, а сам думає: «Наче мумія». Він знову намагається торкнутися теми зґвалтування. — Люсі казала, що була вчора у свого сімейного лікаря.

— Так.

— Існує загроза вагітності, — тисне він. — Загроза венеричного захворювання. Загроза ВІЛ. Чи не варто їй піти ще й до гінеколога?

Бев Шоу незграбно ухиляється.

— Вам краще самому запитати Люсі.

— Я питав. Не можу домогтися від неї розуміння.

— Запитайте ще раз.

Уже по одинадцятій, але Люсі так і не з’явилася. Він бездумно тиняється садом. Настрій похмурий. Справа не лише в тому, що він не знає, чим зайнятися. Учорашні події збентежили його до глибини душі. Тремтіння й слабкість — лише перші, найповерховіші ознаки потрясіння. Йому здається, наче в нього всередині побили й спаплюжили якийсь життєво важливий орган, можливо навіть серце. Уперше він відчуває, що таке бути старим чоловіком, стомленим аж до кісток, без надії, без бажань, байдужим до майбутнього. Важко впавши на пластмасовий стілець серед смороду курячого пір’я й гнилих яблук, він відчуває, як крапля за краплею з нього витікає інтерес до життя. На це можуть піти тижні, можуть піти місяці, поки він вичерпається, але він уже стікає кров’ю. А коли цікавості до життя не залишиться, він перетвориться на мушину оболонку в павутинні, крихку на дотик, легшу за рисову полову, готову будь-якої миті полетіти геть.

На допомогу від Люсі розраховувати не доводиться. Терпляче, беззвучно вона повинна сама прокласти собі шлях назад, із темряви до світла. Поки Люсі знову не стане собою, відповідальність за їхнє повсякденне життя лежить на ньому. Але все це трапилося так несподівано. Він не готовий до такого тягаря: ферми, городу, стаєнь. Майбутнє Люсі, його майбутнє, майбутнє цілої цієї країни — до цього всього йому байдуже, хоче сказати він; хай усе котиться під три чорти, мені начхати. Щодо чоловіків, котрі навідалися до них у гості, він бажає їм усього злого й думати про них не хоче.

«Це лише наслідки, — каже він собі, — лише наслідки нападу. Незабаром організм відновиться й привид усередині знову стане моїм старим “я”». Але йому відомо, що правда геть інакша. Його насолода від життя сконала. Наче листочок у течії, наче кульбаба на вітрі, він почав рухатися до свого кінця. Він чітко розуміє це, і ця думка наповнює його (слово ніяк не зникне) розпачем. Кров життя сочиться з його тіла, а розпач займає її місце; розпач нагадує газ, без запаху, без смаку, без жодної живильної сили. Ти вдихаєш його, твої кінцівки розслабляються, і ти більше нічим не переймаєшся, навіть тієї миті, коли сталь торкається горла.

Хтось дзвонить у двері: двійко молодих поліціянтів в ошатних новеньких формах готові розпочати розслідування. З кімнати виходить Люсі, вона виглядає виснажено й у тому ж самому одязі, що й учора. Вона відмовляється від сніданку. Бев відвозить їх назад на ферму, а поліціянти їдуть слідом у своєму фургончику.

Собачі трупи лежать у клітці там, де попадали. Бульдожиха Кеті й досі тут: вони помічають, як вона потайки тулиться до стайні, тримаючись віддалік. Петруса ніде не видно.

Усередині поліціянти знімають кашкети й засувають їх під пахви. Він залишається осторонь, дозволяючи Люсі розповісти історію, котру вона обрала для розповіді. Вони слухають її шанобливо, записують кожне слово, ручка нервово протинає аркуші записника. Вони її однолітки, та однаково нервуються, наче вона — споганене створіння і