Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
Вогонь беззвучно танцює в нього на кистях. Із зусиллям звівшись на коліна, він занурює руки в унітаз. Позаду зачиняються двері та повертається ключ.
Він нахиляється над унітазом і хлюпає водою на обличчя, опускає у воду голову. Гидко пахне згорілим волоссям. Він зводиться на ноги і збиває з одягу останні язички полум’я.
Витирає обличчя кульками вологого туалетного паперу. Очі печуть, одна повіка вже заплющилася. Він проводить пальцями по волоссю, і пучки стають чорними від сажі. Схоже, окрім однієї латки над вухом, волосся не залишилося; увесь скальп дуже чутливий. Усе чутливе, все попечене. «Горіти» і «згоріти».
— Люсі, — кричить він. — Ти тут?
Перед очима виникає видіння: Люсі бореться одразу із двома чоловіками в синіх комбінезонах, відбивається від них. Від побаченого у нього аж зводить м’язи, і він поспішає відігнати видіння.
Чує, як завелася його машина і як зашурхотіли гравієм шини. Невже все скінчилося? Невже вони — це неймовірно — забираються геть?
— Люсі! — кричить він знову і знову, поки сам не помічає у своєму голосі ноток божевілля.
Нарешті, дякувати Богові, у замку повертається ключ. Коли він відчиняє двері, Люсі вже повернулася спиною до нього. Вона в халаті, з мокрим волоссям і босими ногами.
Він тягнеться за нею слідом крізь кухню, де стоїть розчахнутий холодильник, а на підлозі розсипано продукти. Донька зупиняється біля задніх дверей, роздивляючись різню в собачих вольєрах.
— Мої рідні, мої рідні! — чутно, як бурмоче вона.
Люсі відчиняє першу клітку й заходить. Пес із раною на горлі якимось чином ще дихає. Донька нахиляється до тварини й розмовляє з нею. Пес слабко махає хвостом.
— Люсі! — знову гукає він, і лише тепер вона вперше переводить на нього погляд. Обличчя її насуплюється.
— Що вони, у біса, з тобою зробили? — питає вона.
— Моя найдорожча дитино! — озивається він. Іде за нею до клітки й намагається обійняти доньку. Вона обережно, але рішуче ухиляється.
У вітальні суцільний безлад, те саме в його кімнаті. Дечого не вистачає: його піджака, добрих черевиків, і це лише початок.
Він дивиться на себе в дзеркало. Голову і чоло вкриває коричневий попіл — це все, що залишилося від волосся. Під ним запалено червоніє скальп.
Він торкається шкіри: болить і починає сочитися сукровицею. Одна повіка набрякла і заплющилася; брів більше немає, вій теж.
Він іде до ванни, але двері зачинені.
— Не заходь, — просить голос Люсі.
— З тобою все гаразд? Ти не поранена?
Дурнуваті запитання; вона не озивається.
Він намагається змити попіл під кухонним краном, виливаючи на голову склянку за склянкою. Вода цівками біжить по спині; від холоду його починає бити пропасниця.
Це трапляється щодня, щогодини, щохвилини, каже він собі, у будь-якому куточку країни. Уважай себе везунчиком — тобі пощастило зберегти життя. Уважай себе везунчиком — ти не сидиш зараз бранцем у машині, котра мчить кудись, не лежиш на дні ущелини з кулею в голові. І Люсі теж уважай везунчиком. Передовсім Люсі.
Володіти чимось ризиковано: машиною, парою черевиків, пачкою цигарок. Усього не вистачає, недостатньо машин, черевиків, цигарок. Занадто багато людей, занадто мало речей. Ті, що є, слід пускати по колу, аби кожен мав нагоду побути щасливим хоча б один день. Ось така теорія; тримайся за теорію і за її розраду. Не людське зло, а неохопна система циркуляції, що функціонує, незалежно від жалю чи жаху. Саме так слід сприймати життя в цій країні: у його схематичному аспекті. Інакше можна втратити глузд. Машини, черевики; а ще жінки. У системі повинна бути якась ніша для жінок і того, що з ними трапляється.
Люсі підходить до нього ззаду. Тепер вона вбрана в слакси і дощовик; волосся зачесане назад, обличчя чисте й абсолютно порожнє. Він зазирає доньці в очі.
— Моя найдорожча, найдорожча, — каже він і давиться слізьми, що раптово наринули.
Вона й пальцем не ворушить, аби заспокоїти його.
— Твоя голова виглядає жахливо, — зауважує. — У шафці у ванній є дитяча олійка. Намасти. Твою машину вкрали?
— Так. Думаю, вони поїхали в напрямку Порт-Елізабет. Я мушу зателефонувати в поліцію.
— Тобі не вдасться. Вони розбили телефон.
Вона залишає його одного, він сидить на ліжку й чекає. Продовжує тремтіти, попри те що загорнувся в ковдру. Одне із зап’ясть набрякло і прострілює болем. Він не може згадати, коли пошкодив його. Уже спускаються сутінки. Здається, друга половина дня промайнула, мов спалах.
Люсі повертається.
— Вони прокололи шини «комбі», — каже вона. — Піду до Еттінґера. Це ненадовго. — Робить паузу. — Девіде, коли люди питатимуть, розповідай їм, якщо ти не проти, свою власну історію, те, що сталося з тобою.
Він не розуміє.
— Ти розповідаєш те, що сталося з тобою, я розповідаю те, що сталося зі мною, — повторює Люсі.
— Ти робиш помилку, — каже він голосом, котрий одразу стишується до хрипу.
— Ні, не роблю, — відрубує вона.
— Моє дитя, моє дитя! — каже він, простягаючи до неї руки. Коли вона не ворушиться, він відкидає ковдру, устає й обіймає. Її тіло в його обіймах заціпеніле, мов жердина, ніяк не відгукується.
Дванадцять
Еттінґер — непривітний літній чоловік, котрий розмовляє англійською з виразним німецьким акцентом. Його дружина померла, а діти повернулися до Німеччини; він залишився в Африці один. Разом із Люсі на пасажирському сидінні він приїжджає на трилітровому пікапі та чекає, не вимикаючи мотор.
— Так, я ніколи нікуди не йду без своєї «беретти», — повідомляє він, щойно вони виїжджають на Ґрехемстаунське шосе, і поплескує себе по кобурі на стегні. — Найкраще самому піклуватися про свою безпеку, оскільки, будьте певні, поліція не збирається вас охороняти, більше не збирається.
Чи правий Еттінґер? Якби він мав зброю, зміг би врятувати Люсі? Лур’є сумнівався. Якби він мав зброю, то, імовірно, уже був би мертвий; а разом з ним і Люсі.
Він помічає, що руки, хоча й ледь помітно, але тремтять. Люсі склала свої руки на грудях. Тому що вони теж тремтять?
Він гадав, що Еттінґер відвезе їх до поліційного відділку. Але, як виявилося, Люсі попросила їхати до шпиталю.
— Через мене чи через тебе? — питає він у доньки.
— Через тебе.
— А поліція теж захоче зі мною поспілкуватися?
— Немає нічого, що ти міг би їм
