Понаїхали - Артем Чапай

Проститутка виявилась не тiльки підстаркуватою. Вона була вся якась пом'ята, з вiдвислими грудьми, з величезним задом, у горбках й ум'ятинах, шкiра в якихось плямах. Навiть п'яний, Юра через докори сумлiння отримав бiльше болю, нiж задоволення.

Захотiлося вдарити себе молотком по пальцю. Довелося стримати це бажання.

— Не спи, — сказав Баррi.

Баррi не пiдганяв.

— Я нiчого проти мексиканцiв не маю, — сказав Баррi. — У мене двоє працювали ранiше. Я їх сам на страйки вiдправляв.

— Угу.

Юрi було не до мексиканцiв. Вiн саме нищив власне життя.

Ще позавчора Юра думав би, який Баррi крутий. Баррi виявився винятком. Багато чорношкiрих, у тiй же школi на Конгрес Стрiт, виявлялися при розмовi не меншими расистами-антилатино, нiж каджун Жоан. Всi зараз говорили про «мексиканцiв». Пару тижнiв тому, на перше травня, латиноамериканцi органiзували по всiй Америцi страйк, причому без конкретних вимог. Хiба що вимагаючи поваги. Ельвiн взяв Юру з собою. Народу немiряно. Юра не знав, що їх тут стiльки. Дехто практично не говорить англiйською. Юрi усмiхалися, потискали руки. Ельвiн гелготiв, Юра розумiв окремi фрази, на нього зиркали з недовiрою. Ельвiн смiявся й перекладав Юрi: «Я їм кажу, що ти такий, як ми, хоч i бiлий».

У Новому Орлеанi страйк почався на майданi Конго. Натовпи латино, серед яких трохи бiлих i пару чорних — переважно колишнiх Чорних Пантер. Потiм преса писала, що такої масовостi на Пiвднi не бувало з часiв Мартiна Лютера Кiнга.

А тодi у школi на Конгрес Стрiт почалися розмови, i Юра охрiнiв. Чорнi, якi колись добивалися поваги до себе, тепер не горiли бажанням пiдтримати латино.

— They flex their muscles, — казав один молодий чорний сусiд на Конгрес Стрiт. — As if they have any rights here.

Хм. Понаїхали тут i качають права. Цiкаво, що до понаїхавшого Юри сусiд претензiй бiльше не мав. Вони один одного не любили, але мовчки поважали, вiдколи сусiд Юру ледь не вбив. Юра, тiпа, показав себе мужиком. Щось було в цьому пацанське, як у шпани з Богуна в Бiлому Саду.

Вбивство ледь не сталося за чашку. Металеву таку, туристичну. Юра купив її на гаражному розпродажi, ходив iз нею в кафе «Флора». Вечорами мив i ставив на сушку разом iз посудом решти мешканцiв школи. Якось пiзно ввечерi, коли Юра на сходах школи пив зi своєї чашки чай, сусiд сказав:

— Ей! Це ж моя. Я три днi цю чашку шукаю. Вкрав її й навiть не ховається!

Сусiд обернувся до публiки: ще кiлька чорношкiрих сидiли на сходах. Хто курив, хто пив soda drinks.

Юра засумнiвався. Обережно пiдняв чашку вгору i глянув на дно:

— Це моя. Ось наклейка.

— Ти вкрав її! — сусiд стартонув з нуля до ста, голос зiрвався на фальцет.

Сусiд тяжко дихав. Юра по складах, iз притиском сказав:

— Це моя чашка.

— You call me a liar?! — верескнув сусiд.

— You call me a thief? — Юра встав.

У сусiда були червонi очi й тремтiли нiздрi. Юра пригадав свою пiдозру, що цей чувак сидить на креку. У Юри якось зник прив'язаний до паркану велосипед. Вночi обрiзали ланцюг. Велосипед беушний, за двадцять баксiв, але шкода: тепер у «Флору» доведеться ходити пiшки, а це пiвгодини. Сусiд — цей самий — сказав тодi, що знає, хто украв велосипед. «Я дiстану». I пiд вечiр привiв велосипед. Але сказав, що довелося викупити його за п'ять баксiв. Юра глянув на сусiда. Сума п'ять баксiв уже знайома. Юра витягнув п'ятiрку. У сусiда, коли приймав банкноту, тодi вiд радостi розширились очi.

А тепер у нього вiд злостi тремтiли губи.

— Ти снiжок, — сказав вiн. — Ти приїхав у мiй чорний район i в моєму районi ти називаєш мене брехуном. Пиздуй звiдси.

— Чувак! Ей.

Кiлька чорношкiрих вигуками спробували втихомирити сусiда, але той уже стрибав по сходах:

— Ти, бiлий, понаїхав у мiй чорний район...

— Це що? Чорний расизм? — Юра.

— ...I обзиваєш мене брехуном!

— Я не казав такого. Це просто моя чашка. Дьюд!

— Ти...

Сусiд витяг з-пiд сорочки пiстолет, пересмикнув, i у Юри попливло перед очима. Вiн стояв прямо, опустивши руки, мовчав i меланхолiйно згадував оту передачу про Новий Орлеан, «столицю вбивств». Ага, ось воно як вiдбувається. За чашку. Юра хмикнув, вiн дивився перед собою i вже вважав себе мертвим, рiзкiсть змилась, усе навколо стало просто кольоровими плямами, а звуки долинали ніби крiзь вату.

— Ей-ей-ей, — почув вiн.

Юра зiтхнув. Ось воно як вiдбувається. Крек i дурна чашка.

Потiм Юра сидить на розкладному металевому стiльцi на сходах, а кiлька чорношкiрих стоять мiж ним i тим iншим, тримаючи розведенi в боки руки перед собою, й заспокiйливо туркочуть, нiби голуби.

— Пр-пр-пр... Ви що... За якусь там чашку. Та я вам обом пiду в мiсто i по чашцi куплю, — казав найстарший негр, дiдусь iз бiлим волоссям.

Юра вдихнув. Здається, я ще поживу.

— Вибач, дьюд. Вибач. Може, я справдi помилився, — сказав Юра.

Нiздрi сусiда з пiстолетом роздуваються сильнiше й повiльнiше. Тепер вiн бодай не труситься. Сусiд глибоко вдихає й видихає, тодi мовчки клацає запобiжником i ховає пiстолет ззаду пiд сорочку. Мовчки проходить повз iнших чорношкiрих i заходить у примiщення.

Юра дiстає сигарети, хтось прикурює йому. Але через двi затяжки виходить широким кроком той самий сусiд, тепер у нього в руках алюмiнiєва бейсбольна бита. Юра напружив руки, щоб встигнути закрити голову, але сусiд не дивлячись на нього збiгає зi сходiв на парковку навпроти школи, й там на парковцi починає щосили лупити бейсбольнi м'ячi об бiчну, без вiкон, темно-коричневу цегляну стiну закинутої церкви Дiви Марiї.

— Ха-ха, я умiю тримати себе в руках. Мiг би прибити тебе, але постукав по м'ячах, i як рукою зняло, — хвалився вiн Юрi наступного дня, коли прийшов миритися.

Так. А чашка сусiдова знайшлася. Весь час була на сушцi, прикрита перевернутою каструлею.

Юра їздив у «Флору» на велосипедi, цiна якого тепер пiднялася до двадцяти п'яти доларiв. Їдучи, слухав винятково «Полiт валькiрiй». Не тому, що фанат Вагнера. Просто на купленому у Волмартi плеєрi «Полiт валькiрiй» стояв для оцiнки звуку, а скачати iншу музику Юра не мав звiдки.

— Yuri, є робота,