Doc 1 - Артем Чех

Вона поманила мене головою.

— На два слова.

— Сідай сюди, — я вказав на порожнє місце, де ще хвилину тому сиділа Даша.

— А ти швидко, — сардонічно промовила Маша. — Дуже швидко. Можливо, якраз така тобі і підходить.

— А це вже не твоє діло.

Не вистачало мені тоді тільки порожнього моралізаторства. Хто кому підходить, з ким варто бути, а з ким ні, хто кого любить…

— Чуєш, це не твоє діло! — повторив я злобно.

— Не моє. Але чомусь мені дуже шкода, що у вас з Варваркою нічого не склалося.

— А мені — до сраки і Варя, і все, що не склалося, — збрехав я.

— Будеш бабушку свою найобувать.

— Послухай, Маш, не я злетів з дистанції, розумієш, не я здався, не я казав, що вікова різниця — це забобони для міщанства, не я казав, що все це фігня й не варто на тому зациклюватися. Хоча казав, звичайно, але то вже другорядне.

— Ну да… — якось скрушно погодилась вона. — Але все ще можна реабілітувати!

— Не в цьому столітті, - смутно посміхнувся я.

— Ти її любиш? Ну, цю свою дівчину, — вточнила Маша.

— Я нікого не люблю. І вона не моя дівчина.

— Ясно.

Маша почала вивчати свої сандалі. Мене охопив мандраж. Я глянув у зал. На мене з легкою формою ненависті дивився не тільки тато Даші, але і її мама.

— Бачиш он, у салатовій блузі, жінка? Різко не обертайся.

— Ну?

— Це її мама, а поруч — тато. Диявол у плоті. Я їхню донечку щойно смертельно образив.

— Ясно.

Маша провела рукою по моїй руці і зі словами «я сумую» подалася до виходу.

За хвилину до свого виходу на сцену до актової зали влетіла завучка Леся Миколаївна. Низенька, з великим нафарбованим ротом, з переляканими очима вона підбігла спочатку до Наума Донатовича, щось прошепотіла йому, потім до директорки. Прошепотіла щось і їй. А за секунду її великий рот вже щось робив коло моїх вух.

— Що? — недочув я.

— Кащенко у пєтлю влізла. Твоя робота?

Ноги підкосилися, і я ледь втримався, щоб не впасти.

«Ідіотка, — подумав я, — суча кров».

— Моя, — ледь чутно сказав я, тримаючись за край підвіконня.

Що я міг сказати? Всі все знали, знали і про підірвану психіку Даші, і про мій важкий характер — я своїх емоцій ніколи ні від кого не приховував.

— Жива? — чомусь запитав я, хоча на той момент мені було абсолютно начхати, чи жива вона, чи лежить її квадратне бездиханне, вигнуте в агонічних корчах тіло десь на кушетці в медичному пункті.

— Жива, — грізно сказала Леся Миколаївна, — але це не робить тобі честі.

«Звісно, не робить», — подумав я й вибіг спочатку до коридору, потім швидко-швидко сходами донизу, потім на вулицю… Перше, що я хотів, так це влити у себе щось міцніше за кефір. Кинувшись до ларка, що стояв у двадцяти метрах від школи, я придбав дві пляшки ром-коли та дві пляшки пива.

— Розвезе, — втішив я сам себе й понісся у напрямку метро.

Я пив на ходу, я пив так жадібно, що організм просто фізично не міг впоратися з такою кількістю рідини, тому ця клята ром-кола разом із жовчю виривалася назовні. Текло майже з усіх дірок у голові. Все це я підбирав й запихав назад, у голову, в горло… перелазив через якийсь частокіл — розірвав сорочку, після чого, не вигадавши нічого кращого, підійшов до таксофону, що був умонтований в стару цегляну стіну заводу «Більшовик», і взявся набирати вже давно вивчений номер.

— Алло, — сказав на тому кінці жований роками голос.

— Яківна! — зрадів я.

— Ти? — здивувалася вона. — Я вже так за тобою…

— Яківна, потім! Я теж тебе люблю! Дай Варю!

— Варя! — почув я трохи у сторону.

— Чекай, Яківна, — п’яним щебетом кричав я у слухавку, — чекай! Тільки не кажи, що то я.

— Добре…

— Хто? — ледь почув я голос Варвари.

— Якась дівчина, — сказала Фріда.

— Алло, — почув я твердий голос Варі.

— Я тебе люблю! Чуєш, не клади слухавку, я тебе люблю!

— Яківна, — звернулась Варя до Фріди, — я з тобою потім поговорю. Чого тобі? — сухо запитала вона вже у мене.

— Я тебе люблю, — знову блювотний позив, і я звільнився на туфлі, спеціально придбані до цього дня.

«Треба негайно їх зняти», — подумав я, але згадав, що до метро босоніж не пускають.

— Сука, — вилаявся я.

— Це ти мені? - із презирливим здивуванням спитала Варя.

— Ні-ні, це я туфлям. Розумієш, у мене туфлі. Вони тиснуть.

— То зніми.

— Так метро.

Певно, вона так нічого і не зрозуміла.

— Ти п’яний? — хоч це вона зрозуміла.

— Ні, я просто люблю тебе. Я зараз приїду.

— Не думай цього робити! — закричала вона ледь не істерично. — Чуєш! Не треба, будь ласка, не треба, Дюш, я стомилася, я не хочу тебе бачити, це нечесно, це неправильно.

— А я хочу, — крізь гикавку промовив я.

— Невже ти себе не поважаєш?

— Я?

— Все, Дюш, нам більше немає про що говорити…

— Я люблю тебе. З-зараз приїду.

І поклав слухавку. В руках я тримав ще дві пляшки пива. Міцного, як і замовляв. Тільки воно вже точно не полізе, тому одну пляшку язу сієї сили кинув через паркан «Більшовика», а іншу відкрив і вирішив пити помалу… А як ненароком отверезію? Цього не можна допустити!

Так думав я, вже заходячи під козирок метро «Шулявка». Коли спускався ескалатором, до голови лізли жахливі думки, від усвідомлення яких хотілося вмерти, а ще краще — заснути і не прокидатися. Це ж у якому стані треба бути, щоб зайти у комору чи роздягальню, змайструвати — а це нелегка робота — вузол, виміряти відстань, щоб не дай бог ноги не дістали землі, засунути у петлю голову… Це ж ким треба бути, щоб зробити це у школі, коли у всіх таке-сяке, але свято, коли за сотню метрів сидять твої батьки…

Вже у вагоні поїзда я намагався відігнати ці думки — жива, й поготів. Ідіотка, яка ж вона ідіотка. Зв’язався на свою голову.

Вийшовши на «Театральній», я стрімголов побіг униз до Хрещатика, роблячи вимушену зупинку біля київської перепічки. Хоч блювати буде чим, подумав я, скинув туфлі й побіг по ще теплому асфальту в бік Прорізної.

— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину, але таки ломілся й жодних докорів сумління з усіх можливих приводів уже не відчував.

2008

*