Бурецвіт - Марія Ряполова
— Перевірити… провідника. Вони вирішили перевірити провідника, — видихнула я з недобрим сміхом.
— Я мав би продовжувати свою лінію поведінки, але, гадаю, це недоречно зараз. Я навіть не знаю, що нам тепер робити. Тут немає жодного зв’язку. Мобільні телефони не працюють. Звичайні теж не працюють. Підняв тут слухавку… тиша. Можна подивитися в інших будинках, але…
Раптом у двері постукали. Власно, гучно, з чималою силою.
Дивник метнувся до нас і застиг із здійнятими вертикально вгору вухами. Я підхопилася і підбігла до дверей. Підбігла, правда, нишком, щоб не було чутно кроків. Дивник так само нечутно вліз по одягу мені на плече. «Не відчиняй!» — прошепотів Бурецвіт за моєю спиною. А що тут відчиняти. Вони і не замкнуті.
Штовхнути тільки треба.
— Можна ввійти? — це був звичайний людський голос. Приємний навіть.
Моє серце калатало як скажене. «А що нам втрачати?»
— Так, — відповіла я.
Двері відскочили вбік. На порозі стояло високе створіння жіночої статі, найгірше, що я бачила в своєму житті. З неї звисали якісь зелені шмарклі, вона ніби з них була створена, і тільки очі були чорними. Повністю, без білків. Я з вереском відсахнулася. Дивника як вітром здуло. Вона, чи, правильніше, воно, вищирило велетенські гнилі зуби і просичало:
— Як довго я на вас чекала.
18
Я кинулася до кімнати, ледь не збивши з ніг Бурецвіта.
— Куди ви? — розгублено вигукнула потвора.
Ми втрьох: я, Бурецвіт і Дивник — влетіли до вітальні.
Монстрятко заскочило на шафу, а шукач схопив стілець і вибив ним скло з вікна.
— Швидше! — крикнув він мені. Я скочила на підвіконня. — І все те будь-що зберегти… і зробить хтось свій другий крок…
— Що?
Я обернулась. На порозі кімнати стояла зелена потвора у шмарклях. Тепер я помітила, що правою рукою вона притискає до грудей якийсь глечик.
— Лірино! — гукнув Бурецвіт.
— Що ви сказали? — І зробить хтось свій другий крок, кажу, — повторила слизька діваха ображено.
Я зістрибнула з підвіконня і сказала:
— Познайомся, Бурецвіте. Це — людина, яка охороняла місце твоєї мрії всі ці роки. Вона скаже тобі, як діяти далі.
19
Я жадібно ковтала воду, яку принесла у глечику Мрія. Так звали нашу нову знайому.
— Розумієте, ці місця планували забудовувати, — пояснювала вона. — А ще хотіли вирубати частково ліс і зробити новий місток замість цього. І хто впізнав би тоді отой пейзаж? Проблема ж моя була в тому, що жодних прав я на цю землю не мала. Й нічим не могла завадити. От і довелося, заради того, щоби зберегти місце твоєї мрії, шукачу, проклясти його. Таким от чином.
— Щиро дякую, — мляво промимрив прибитий Бурецвіт.
— А як інакше? Це ж усе дуже важливо, аякже. На жаль, оскільки я була частиною цього місця, прокляття поширилось і на мене. Тепер перебуваю в такому от вигляді. Але все! Як тільки я повідомлю тобі те, що маю, — зможу зняти прокляття.
Почвара знову вищирилася. У мене ніби голки затанцювали по спині.
— Я дуже гарна, між іншим, — повідомила Мрія. — Ну, ви побачите.
— Їсти хочу, — сказала я.
— О, то ваш провіант у мене. У моєму будиночку. Він тут трохи окремо. Так би мовити, на околі. Хоча, звісно, тут усе селище — як окіл. Там, у мене, збираються всі речі, які де-небудь у цій місцевості люди полишають без нагляду. Ну то як вам тут?
Мені цікава стороння думка, бо я ж не об’єктивна, я вже так до цього місця звикла. Ніби нічого? Чи ні? Тут було непогано, коли тут іще хтось мешкав. Але прокляття всіх повиганяло. На жаль, на жаль… Я почуваюся навіть трохи винуватою… Добре, що ви приїхали!
Я роздивлялася її руку з довгими кігтями, під якими назбиралося чимало густих шмарклів.
— То як вам тут? — не вгамовувалася Мрія.
— Незабутньо, — відповів шукач, беручи глечика з моїх рук.
— Я старалася. Навіть вулички замітала. Сама, уявляєте? Помітили, як тут чистенько?
Я механічно погладила Дивника, що влаштувався на моїх колінах. Мені спало на думку слушне питання.
— А… а це хто? — я вказала пальчиком на звіра.
— Гадки не маю, — відповіла Мрія. — Деяким, знаєте, не щастить.
— Тобто?
— Ну… можна на таке перетворитися.
— Що???
— Буває.
— Як це «буває»?
Мрія з войовничим виглядом ухопилася руками за стегна.
— А ви гадаєте, легко було виперти звідси стільки сімей, що не бажали жити в іншому місці?
— Ви…
— Я вже не контролюю прокляття. Принаймні не повністю.
— Ви хочете сказати, що це була людина? — я забрала тремтячу долоню з пухнастої голови Дивника і приголомшено вирячилася на нього.
— Не обов’язково, — заспокоїла Мрія. — Це міг бути песик або їжачок.
— Бурецвіте… — простогнала я, — то, може, це… Мереж?
Чи то мені здалося, чи то в очах шукача промайнула втіха.
— Може бути, може.
— Ну, це не так уже й важливо, — Мрія прагнула змінити тему, — мене непокоїть інше.
Я розвалилась у кріслі, ніби труп, вбитий