Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
Відходячи, почув за спиною сичання бідолашного Додика:
— Де ця с-с-сука?!
Цікаво, кого він мав на думці: мене чи Дзвінку?
Тим часом будинок почав оживати — затраскали вікна, залунали голоси.
Я брів коридором другого поверху і наставляв вухо біля кожних дверей. Дзвінка могла замкнутися в якомусь покої.
— Дзвінка! — гукнув я.
Коли я повторив оклик, відчинилися двері одної з кімнат, і я побачив перелякану Дзвінку.
— Чого верещиш?! — зашепотіла вона і, вхопивши за руку, втягла мене всередину. Там було ще дві дівчини — Галя і Марта.
— Ну що, ти його бачив? — спитала Дзвінка тремтячим голосом.
— Кого?
— Трупа!
— Бачив.
— Я пропала!
Дзвінка хлюпнулася у фотель і сховала обличчя в долоні. Я взяв з бару пляшку шампанського, розлив по фужерах і запропонував Дзвінці:
— На, випий. Може, полегшає.
— Що це? Шампанське? Бррр! Я тепер на нього навіть дивитися не зможу.
Я не стримався і розреготався.
— Він збожеволів! — зойкнула Марта і закотила очка. — Замість допомогти нам виплутатися з цієї історії, він ще й розважається!
— Між іншим, — сказав я Дзвінці, — коли спаде тобі на думку ще кого-небудь закатрупити, постарайся знищити знаряддя убивства. Це святе правило, яке ти повинна пам’ятати так само, як і своє ім’я.
— Ой Боже! Я ж ту пляшку лишила коло басейну!
— Зате я її знайшов і обмив.
— А… а труп?
— Трупа обмив Микола. Шампанським. Якраз із тієї пляшки. Але під час обмивання Додик ненароком розплющив очі і запитав: «Де ця с-с-сука?»
Не встиг я договорити, як дівчата кинулися мене обнімати й виціловувати. Тішилися, наче малі діти. Мені ледве їх удалося втихомирити.
— Він живий! Живий! — стрибала, плескаючи в долоні, Марта. — За це не гріх і випити!
— Ну, як, — спитав я в Дзвінки. — Вже можеш дивитися на шампанське?
— Іди в баню! — відмахнулася вона, вдавано ображаючись. — Замість того, щоб відразу сповістити радісну новину, ти на нервах грав. Безсовісний!
— Ну, що ти, зозулько! Я тримаю руку на пульсі і весь час тільки й думаю, як тобі допомогти. Головне зараз знайти вихід із ситуації. Тобі треба випурхнути звідси так, аби Додикові на очі не попасти…
— Він мене вб’є, — зітхнула Дзвінка.
— Він її точно вб’є, — підтвердила Марта.
Раптом до покою влетіла пухкенька Рома, дівчина Анатолія Палича:
— Все люкс! Я все влаштувала! Анатоль Палич сказав: «Раз он дурак, то так єму і надо! І нєчава сюди такую красівую девушку впутивать!». І ще сказав, що все замне. Зараз він послав за Миколою і разом обсудять це діло. У нього такі зв’язки!..
— Та він ожив! — перебила її Марта. — Ось він сам бачив.
— Я-я-як ожив?… Зовсім ожив?… — отетеріла Рома. — То ти його не вбила? А чого ж ти переполоху стільки наробила?
— Так, ясно, — сказав я. — Піду перехоплю Миколу. А ти катай до свого Анатоль Палича і сповісти новину.
З Миколою я зіткнувся на сходах. Внизу у фотелі, розкарячивши босі ноги, сидів Додик і хляв горілку. Побачивши мене, загукав:
— Ей ти! Трах-тарарах! Ти кого сюди привів, трах-тарарах! Ти що мені за шалаву підсунув?! Га?! Зараз я тобі, падла, зуби вправлю!
Я відвів Миколу набік і пояснив, що до Анатоль Палича іти вже відпала потреба, натомість пора ушиватися з дівчатами, бо від цього Додика хтозна що можна чекати.
— Автобус коли має бути?
— Може, і вже є, — відказав Микола.
— Треба забрати звідси цього придурка.
— Попробуй забери його.
— Гаразд, тоді йди таки до Анатоль Палича і поясни йому ситуацію. Додик лише його й послухає. А я скажу дівчатам, аби збиралися.
Хвилин за п’ятнадцять Додик сидів уже замкнений у кімнаті Анатоль Палича, а дівчата висипали надвір. Кожна мала чималу торбинку, за обрисами якої можна було здогадатися, що туди перекочували заморські скарби барів. Що ж, слід і мені подумати про себе. До того ж я ще ані рісочки в роті не мав. І я подався на кухню.
— Сухий пайок на двадцять осіб! — гаркнув я.
— Хто сказав? — поцікавився шеф-кухар.
— Анатоль Палич сказали!
— Одну хвилинку.
Кухар приволік велике картонове пудло і заходився пакувати консерви, слоїки та всяку всячину.
— Казали Анатоль Палич, аби про поросятко не забули! — нагадав я. — Учора його не подавали.
— А-а… так-так… — заметушився знічений кухар. — Учора… хе-хе… так вийшло… ви вже не ображайтесь… Заскоро розійшлися… Ціле поросятко класти?
— Ясно, що ціле! Скільки там того поросяти!
— Ну да, ну да… молочне воно ще… Тут ось… вушко… вибачайте е-е-е…
— Мишка відгризла?
— Ні-ні! Що ви?! Боже борони! Яка мишка?! У нас тут мишок ні-ні… Це я, знаєте, попробував, чи готове… і теє е-е-е слабість така… вушко…
— Ну, якщо слабість… Тоді для симетрії і я вушко наверну.
З тими словами я відірвав друге вушко і захрумтів на очах оторопілого кухаря. Він почервонів і почав перев’язувати пудло шпуром. Молодші кухарі винесли його за мною, а дорогою я перехопив ще й бармена:
— Казали Анатоль Палич, до сухого пайку ще там щось гаряченького!
— А що саме?
— По пляшечці з кожного напою.
— Ого!
— Анатоль Паличу огокнеш!
— А я нічого не сказав.
— Ну, то пакуй і неси в автобус.
Автобус якраз в’їжджав на подвір’я. Відповідальні товариші саме ніжно прощалися із дівчатами. Більшість із партійців мали винуватий вигляд, який свідчив про ніч сповнену художнього хропіння.
Клятий шеф-кухар вийшов услід за мною.
— Анатоль Палич! Можна вас? — спитав він.
— В чом дєло? — не обертаючись озвався Анатоль Палич, якому перебили освідчення в любові.
— Тут ось пайочок… е-е… сухий…
— Ну то й що?
— Пайочок, кажу, сухий понесли.
От чортів кухар! Перестраховується!
— Ну й правильно понесли! Ти давай, дарагой, на стіл накривай! Зараз машини за нами приїдуть!
Тілько-но кухар відійшов, як вигулькнув бармен, двигаючи на плечі ще одне пудло. На цей раз із пляшками. Та-ак, зараз і він перевірятиме, чи я не збрехав. Так і є, спинився і витріщився на Анатоль Палича, чекаючи, поки той підведе голову від лебединої шийки.
— Ну, чого застряг?! — галайкнув я на весь голос.
Бармен люто блиснув очима, але не рушив з місця. За півхвилини Анатоль Палич нарешті помітив його присутність.
— Ти ще тут, дарагой?! Я кому сказав на стіл накривати?!
— А… а це куди?
— Як куди? — перепитав Анатоль Палич.
І, помітивши в ньому ледь вловимий намір задуматися, я встряв і собі:
— Сухий пайочок!
Бармен затряс головою і вже розкрив рота щось пояснити, але Рома, хутко зорієнтувавшись, кинулась цілувати Анатоль Паличу вушко:
— Це ням-ням для твоєї кішечки, мрняу-у!
— Поняв?! — гримнув Анатоль Палич через плече. — Давай, уривай звідси!