Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль
Врешті-решт він запропонував мені провести канікули в маєтку його батька в Доніторпі, у Норфолку, і я вирішив скористатися його гостинністю впродовж цього місяця...
У старого Тревора, чоловіка, мабуть, заможного та поважного, був цілий маєток. Доніторп — це селище на північ від Лагмера, неподалік від Броудза. Цегляний будинок Тревора, великий, старомодний, стояв на дубових палях. У тих місцях можна було чудово полювати на качок і рибалити. У Тревора була невелика, але зі смаком підібрана бібліотека. Як я збагнув, її купили в колишнього власника разом із будинком. Крім цього, старий Тревор мав пристойного кухаря, тому лише занадто вибаглива людина не провела б там приємно час.
Тревор давно овдовів. Крім мого товариша, дітей він не мав. Я чув, що в нього була ще й донька, але вона померла від дифтерії в Бірмінґемі, де гостювала. Старий мировий суддя мене зацікавив. Чоловік він був малоосвічений, але з гострим розумом і дужий фізично. Навряд чи він читав книжки, зате багато мандрував, чимало бачив і все запам’ятовував. На вигляд це був кремезний чоловік із сивим волоссям, зі засмаглим, обвітреним обличчям і блакитними очима. Погляд цих очей здавався колючим, майже лютим, і все ж в окрузі чоловік мав репутацію людини доброї та щедрої, а ще був добре відомий як не надто строгий суддя.
Якось невдовзі після мого приїзду ми сиділи й попивали портвейн по обіді. Молодий Тревор згадав про мою спостережливість та мій метод дедукції, який мені вже вдалося оформити в систему, хоча тоді я ще достеменно не уявляв, як він мені знадобиться в майбутньому. Старий, можливо, вважав, що його син перебільшує моє мистецтво.
«Випробуйте свій метод на мені, містере Голмс, — зі сміхом сказав він, перебуваючи того дня в чудовому гуморі, — я прекрасний об’єкт для висновків».
«Боюся, що про вас небагато зможу розповісти, — зізнався я. — Можу лише припустити, що весь останній рік ви когось боялися».
Сміх завмер на вустах старого, і він витріщився на мене з неймовірним здивуванням.
«Авжеж, це правда, — підтвердив він і звернувся до сина: — Знаєш, Вікторе, коли ми розігнали зграю браконьєрів, вони присягнулися, що заріжуть нас. І вони справді напали на сера Едварда Голлі. З того часу я весь час насторожі, хоча, як ти знаєш, я не з лякливих».
«У вас дуже гарна палиця, — продовжував я. — За написом я визначив, що вона у вас не більше року. Але вам довелося просвердлити отвір у голівці та залити туди розплавленого свинцю, щоб перетворити ціпок у грізну зброю. Якщо б вам не було потреби боятися, ви б не вдавалися до таких заходів».
«Що ще?» — всміхнувся старий Тревор.
«Замолоду ви часто билися».
«І це правда. А це як ви дізналися? За носом, який у мене дивиться набік?»
«Ні, — відповів я, — за формою вух, вони у вас притиснуті до голови. Такі вуха бувають у людей, котрі займаються боксом».
«Є ще щось?»
«Ви часто копали землю — про це свідчать мозолі».
«Усе, що маю, я заробив на золотих копальнях».
«Ви були в Новій Зеландії».
«Знову вгадали».
«І в Японії».
«Правильно».
«Ви були пов’язані з людиною, ініціали котрої Д. А., але потім спробували забути про неї».
Містер Тревор повільно звівся, спрямувавши на мене уважний, дивний і дикий погляд своїх великих блакитних очей і раптом упав, втративши свідомість — прямо на скатертину, на якій була розкидана шкаралупа від горіхів. Можете собі уявити, Ватсоне, як ми обоє, його син і я, були вражені. Непритомність тривала недовго. Ми розстібнули містерові Тревору комір і побризкали йому обличчя водою. Містер Тревор зітхнув і підняв голову.
«Ах, хлопчики! — силкуючись усміхнутися, зронив він. — Сподіваюся, я вас не налякав? З вигляду я людина міцна, та серце в мене слабке, і воно мене іноді підводить. Не знаю, як вам це вдається, містере Голмс, але, мені здається, що всі детективи порівняно з вами — немовлята. Це — ваше покликання, можете повірити людині, котра дещо бачила в цьому житті».
І, знаєте, Ватсоне, саме ця перебільшена оцінка моїх здібностей навела мене на думку, що це могло б стати моїм фахом, але до того дня це було лише захоплення, не більше. Втім, тоді я не міг думати ні про що, окрім раптової втрати свідомості мого господаря.
«Сподіваюся, я нічого не бовкнув такого, що завдало вам болю?» — поцікавився я.
«Ви торкнулися хворого місця. Дозвольте задати вам запитання: як ви все дізнаєтеся, і що змогли зрозуміти?»
Задав він це запитання у напівжартівливий манері, але в глибині його очей, як і раніше, зачаївся страх.
«Усе дуже просто пояснити, — відповів я. — Коли ви засукали рукав, щоб затягти рибу до човна, я помітив у вас на згині ліктя літери Д. А. Вони все ще виднілися, хоча й розмазані, навколо них на шкірі розпливлася пляма, вочевидь, їх намагалися знищити. Ще мені стало цілком зрозуміло, що ці ініціали мали колись для вас велике значення, але згодом ви забажали позбутися їх».
«Яка спостережливість! — із полегшенням вигукнув містер Тревор. — Усе так, як ви кажете. Але годі про це. Найгірші з усіх привидів — це примари наших колишніх коханих. Ходімо покурити в більярдній».
З цього дня до привітності, яку незмінно проявляв щодо мене містер Тревор, додалася ще й підозрілість. Навіть його син звернув увагу на це.
«Загнали ви мого батька в глухий кут, — зазначив мій товариш. — Він усе ще не може збагнути, що ви знаєте, а що ні».
Містер Тревор не давав взнаки, але це, мабуть, засіло у нього в голові, і він часто крадькома на мене поглядав.
Нарешті я переконався, що нервую його й що мені краще поїхати геть.
Напередодні мого від’їзду стався випадок, який довів усю правдивість моїх спостережень. Ми утрьох розляглися на шезлонгах, розставлених перед будинком на галявині, грілися на сонечку та захоплювалися краєвидом на Броудз, аж раптом з’явилася служниця та повідомила, що якийсь чоловік хоче бачити містера Тревора.
«Хто він такий?» — поцікавився господар.
«Він не назвався».
«Що йому треба?»
«Запевняє, що ви його знаєте й що мусить із вами переговорити».
«Приведіть його сюди».
Трохи згодом ми побачили зморщеного чоловічка з запобігливим поглядом і клишоногою
