Щоденник Мавки - Дарунок Корній

Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:

– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?

– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.

– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.

– Моя, – відповів чоловік.

– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:

– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле… Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато… Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.

– Овва, – тільки й вимовило Щастя.

– Ну що, Щастя? Хочете подивитися, що може Розум?

Щастя збентежено махнуло рукою. Розум зі Щастям домовилися, що рівно за п’ять років вони зустрінуться на цьому самому місці та з’ясують, чия взяла. І Щастя подибало далі. А Розум поселився в голові безталанного чоловіка.

То тільки в казках час швидко біжить, а в житті він повільно тягнеться. Та хоч би там як, спливло п’ять років, і Щастя вирушило в дорогу. Ще здалеку воно запримітило на місці старої халупки добротну високу кам’яницю, обнесену міцним парканом. На подвір’ї – купа птаства, коні в стайні іржуть, свині кувікають, вівці мекають. Довкола чистота та порядок. Подвір’ям порядкує чоловік, а його і не впізнати – багато вбраний, у шкіряних чоботах.

З хати вигулькнула молодиця:

– Семене, ходи полуднувати, серденько, – заспівала вона мелодійним голосочком. А гарна молодиця, як намальована. – Усієї роботи не переробиш!

– Ходи злий мені на руки водиці.

Щастя замилувалося тою картиною. Не могло повірити, що се той самий чоловік. Подружжя пішло до хати. А Щастя всілося на лаві та й зажурилося. Програло воно, виходить, спір Розуму. І тільки-но воно подумало про Розум, як той тут як тут опинився поруч.

– Доброго здоров’ячка, Щастя!

– І вам, брате, того ж бажаю. Бачу-бачу, як ви тут господарюєте. Ви виграли. Виходить, розум важливіший від щастя, – і Щастя сумно зітхнуло.

Та Розум не поспішав радіти. Навпаки, був похмурий та насуплений.

– Ні, брате, не так усе просто. Дістав чоловік розум, і все наче гаразд: і добробут у хаті, і багатий урожай у полі, і хліб у коморі… Розумом своїм всього добився, навіть оженився на найкращій дівчині з села. Не найбагатшій, а добрій, працьовитій. Але… Що з того?

– Як це що? – здивувалося Щастя. – Ви виграли.

– Та мій Семен, навіть коли був безталанним злидарем, таким нещасним не почувався, як зараз, – бідкався Розум. – І що я вже не вигадував – усе дарма! Нема в чоловіка радості та втіхи від отриманого. Нема…

Глянуло Щастя уважніше на Розум, тоді перевело погляд на чоловіка з жінкою, які мовчки вийшли з хати, сіли на призьбі й сумно пригорнулися одне до одного, молодиця гірко заплакала…

– Тепер ваша черга. Маєте усе виправити, – сказав Розум.

Через кілька років йшов тим селом мандрівник та й зупинився біля знайомої груші. Але не впізнав ані хати, ані господарки… Подвір’ям бігало двійко замурзаних та щасливих хлопчаків, весело гавкав собака, граючись з ними, а неподалік на призьбі сиділа молодичка, тримаючи на руках немовля та щось до нього ніжно промовляючи. З хати вийшов чоловік. Окинув радісним оком ту гарну картину. Сів поруч дружини, приголубив ніжно, посміхнувся маляті. Семен вважав себе найщасливішим у світі.

– Гм, – хитро посміхнувся в довгий вус мандрівник: – Певно, спір унічию завершився. Що варте щастя без розуму і чи потрібен той розум, коли не маєш щастя?

Ось така казка. Хитра й мудра водночас. Про Щастя і про Розум.

А тепер спи, мій хороший, і хай тобі насниться Щастя! Та, зрештою, і Розум також не завадить.

8. Антоніна

Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу.

Григорій Сковорода

Чи легко отримати те, чого жадаєш усім серцем, душею, розумом, тілом? Ніколи нічого задарма не дається, і якщо якийсь дурень почне переконувати в протилежному – плюньте йому в пику… Антоніна Володимирівна це знала напевне. «Задарма і тато з мамою не сплять» – ця бородата приказка її першого чоловіка часто вигулькувала в голові, бо завжди ілюструвала дійсність.

Антоніна стояла біля вікна, вдивляючись у набурмосений кавальчик сірого неба. Осінь, пізня, непривітна, жорстока… Тут довкола так усе забудували, що з вікна її офісного кабінету тільки й видно, що кусень неба, а він часто-густо такий, як її настрій. Сьогодні настрій препаскудний. Здається, чого тобі хотіти, жінко, отримала майже все, чого бажала. Так! Тому жадай далі, йди до мети, залазь на свою нову Джомолунгму – уперед! Та неспокій дедалі частіше гнітив і псував їй настрій. Бо справа була в отому «майже все» і ще в ціні, яку довелося сплатити. Часто-густо заливала то все алкоголем, тоді трохи попускало… Хай не надовго, але попускало. А зараз… Пити не можна, хіба що вино, і то не багато. Та хіба то знеболить, це ж лишень для «полякати» свого дикого звіра всередині, а щоб по-справжньому… Закрутило в грудях, навіть запекло…

«Ти сильна, – наказувала собі. – Ти зможеш!» Так, зможе, так, змогла. Приклала руку до шиби, уважно роздивлялася свої пальці з дорогим французьким манікюром. Руки були як у справжньої леді, білі, м’які, молоді, ніжні. Не могла собі дозволити при такій посаді та при такому чоловікові мати недоглянуті руки. Не те що ця…

Курка…

Сучка драна.

Нервово тріпнула головою. Як же ж хочеться випити! Чи принаймні закурити. Нервово підбігла до розсувної шафи ліворуч від дверей. Відчинила похапцем. Уся тремтіла, наче в пропасниці. Запхала руку між книгами, витягла маленьку тоненьку жіночу цигарку і сірники. Повернулася назад до вікна, прочинила його. Закурила, затягнулася…

Ох, кайф. Попустило наче. Та чи надовго? Куриво допомагало трохи ліпше, аніж вино… Що ж, мусить потерпіти, уже недовго, якихось три місяці. Погладила лівою рукою, вільною від сигарети, свій вагітний живіт. Прислухалася до себе. Тиша. Дитя спало. «Спи-спи, ще намучишся в цьому світі. А зараз спи». Вона по-справжньому любила свого ненародженого сина, набагато більше, аніж першого, який скоріше був для неї не дитиною, а обов’язком – вона мусить його любити, вона мусить ним опікуватися, вона мусить… І так далі. З сином Романа буде не так. Уже від початку все не так.

Тоня спочатку не дуже хотіла дитини, але обставини складалися проти неї – і вона мусила. Мусила, щоб втримати Романа,