Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Уліб упав на меч. Це була єдина правда, яку він вчинив на землі. Помираючи, мов сніп, повалився на пісок.

Тоді, як здалося Святославу, стало дуже тихо. Вітер віяв, але без шуму, Дунай котив хвилі, але без плескоту, звуки долітали тільки від темної громади Доростола – тужний спів. То болгарський патріарх Даміан із своїм причтом правив погреб над загиблими язичниками-русами. Та ще з стану ромеїв чувся тупіт коней і брязкіт зброї. Але й ці звуки були приглушені, невиразні, немов уві сні.

Серед цього безмов’я лежало на холодному піску тіло Уліба. Спершись на меч, стояв князь Святослав. Постаті двох воєвод темніли оддалік.

– Воєводи! – покликав Святослав. – Ідіть до мене.

І враз навкруг залунали різні звуки: вітер прилетів із-за ріки, заграла хвиля на Дунаї, воєводи рушили до Святослава. А попереду їх лягали довгі темні тіні. Ці тіні вкрили й тіло князя Уліба, що лежало на піску.

– Воєводи! – промовив Святослав. – Князь Уліб помер, бо не хотів віддатись ворогу. його вбили ромеї…

Він подивився на воєвод і побачив їхні бліді, оточені блискучим сріблом шоломів обличчя. А вони побачили стомлене обличчя князя Святослава.

– Вражда наша закінчена, – сказав князь Святослав. – Уліб покарав себе за те, що наробив. Бо немає на цій землі більшого злочину, як зрада рідній землі, її людям.

Князь Святослав помовчав і довго дивився крізь голубу ніч кудись на лівий берег Дунаю, на коси, що виблискували жовтим сяйвом під промінням місяця, і на ліси, що стояли на варті по обрію.

– Але не хочу я, – сказав далі князь Святослав, – щоб про цю вражду нашу й суд знали ромеї й глузували з нас. Нехай не радіють, що в нас князі себе вбивають, нехай не імуть сраму й руські люди, – це ромеї вбили його. Тож ідіть до города й скажіть, що ромеї наскочили на князя Уліба тут, на березі Дунаю, захопили зненацька і вбили… Чи так я розсудив, воєводи?

– Правда, княже!

– Ідіть і приведіть сторожу, щоб узяла його тіло.

– Але як залишити тебе, княже, одного?

– Не бійтесь, – відповів Святослав, – мене ромеї не візьмуть.

Проте воєводи не залишили свого князя: один із них швидкими кроками рушив до города, другий пішов слідом за ним, але оддалік зупинився і став так, щоб його не бачив князь.

І князь Святослав його не бачив. Земля поринала в глибинах нічного океану, на небі все вище й вище піднімався місяць, у березі переливалась бурштинова розсип хвиль, а от над ними з’явився й заквилив птах кулик.

Князь Святослав подумав, чому з’явився серед ночі й квилить тут, над пісками, птах? Може, то й не птах. Навіщо він став би залишати серед глупої ночі своє гніздо? То душа брата Уліба одяглась у пір’я птаха і тепер літає над Дунаєм, уболіває, що так все сталось.

І як, справді, не уболівати, як не квилити?! Бідний, бідний птах. Тепер вже ти бачиш, до чого дійшло. Ось тіло князя Уліба лежить бездиханне на піску, а ти – душа – розкидаєш над ним чорні крила, думаєш, як це все сталось, куди тобі тепер подітись?

Не плач, чорна птахо, не квили тут, над Дунаєм, не навівай печалі на людей. Бо ти шукав свого – і не знайшов, хотів зробити своє – і не зміг, а тепер і поготів тобі нічого тут робити! Тож радій з одного – люди не знатимуть, що ти наробив, і ще до ранку поховають тіло Уліба так, як належить князеві… А ти, птахо, не квили, піднімайся, поки темно, в небо. Може, там ти до схід сонця знайдеш стежку в вирій, і якщо тебе не пропустять у княжі ворота, то, може, почепишся десь хоч на гілочці в Перунових садах…

Може, птах почув або вгадав думи князя Святослава, бо ще кілька разів заквилив, а тоді полетів над хвилями і став підійматись вище й вище в небо, аж поки голос його не затих.

А від города вже йшли вої, щоб взяти на щити тіло князя Уліба, вбитого, як сказав князь Святослав, цієї ночі ромеями тут, на березі Дунаю.

Скоро мине ніч. Світильники ще горять у палаті кметя, але за Дунаєм вже палахкотить денниця. От-от почнеться день, нові муки й страждання.

Біля столу стоїть князь Святослав. Невже в нього згорбилась спина? Ні, це він схилився до столу і взяв булаву. А зараз князь стоїть такий, як і завжди, – стрункий, дужий, незламний.

Перед ним вища дружина. Небагато їх лишилось – немає в живих князя переяславського, князя чернігівського, тільки вчора загинули воєводи новгородський