Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Поховано у Вільнюсі з великим плачем і жалостію. І положиша його тіло в костелі святого Станіслава подле дверей захристейних. Великим же князем Литви став Свидригайло».
Другого дня Осташко вирушив з Вільнюса на Луцьк — Олеськ.
Розділ восьмий
КОМУ ПОВІМ ПЕЧАЛЬ СВОЮ?..
— Кноффель, еіn Becher Wein![31]
Власник непоказної з виду, зате вибагливої на вибір питва пив'ярні, що сиротіла за Латинською хвірткою біля Сокільницької дороги, перехилився через шинквас, глянув спочатку на ратушеву вежу з годинником — її видно було крізь отвір дверей, — потім на ставного парубка в поношеній свиті й хукнув у долоні: клієнтів сьогодні він ще не мав.
— Доброго ранку, Herr Musiker![32] Рейнське, бургундське, мускатель?
— Усього потроху — в один кухоль.
— Чудово! — Шинкар повернувся до бочок і, спритно виймаючи чопи, вмить націдив у масивний пугар хмільної суміші. — За що, за кого пан музика так зранку п'є?
— За круля!
— Браво, niech zyje krol![33] Маю надію, що до вечора назичиш йому багато літ… — Шинкар нагнувся до Арсена, таємниче підморгуючи: — Чув якісь новини?
— Оголошено привілеї руській шляхті, розумієш, Кноффель? Руський шляхтич має право на свій герб!
— Руський шляхтич? Де ти бачив руського шляхтича? Sa, popi i chlopi[34], це я знаю, а…
— Видно, що є… Вчора новий бургграф іменем короля оголосив… noch einmal[35], Кноффель… оголосив русинам привілей. Отак, мовляв, і так: не піднімайте коромоли, не слухайте, що робиться там, у Литві, у нас усі рівні… Віват круль! Кхе–е… А православним міщанам дозволено супроводжувати померлих через Ринок на цвинтар, тільки щоб на розі Руської свічки гасили. А там і так вітер задуває, знаєш, як тягне з Татарської, ха–ха!.. Налий ще за круля. Маю ті привілеї в дулі, але ж король мені, мені… Наливай, не бійся, я вчора заробив, адже грав на бенкеті після виборів бургграфа. Тобі дивно? То я зараз таке скажу, що вмреш. Ти розумієш, Кноффель, я прожив на світі двадцять вісім років, півсвіту переміряв своїми ногами, а не знав, що все робиться руками короля. Гадав: люди самі собі живуть, їдять, працюють, будують, малюють, співають, убивають, крадуть, моляться, жебрають, дають ялмужну, торгують — так ні, дзуськи! Усім кермує круль. Бо ж коли він знає про мене, бродячого музику, то значить — знає все. Отож я учора грав на бенкеті і в думці молився за здоров'я Хойнацького — допоміг мені маляр урвати такий заробіток. Ти ж знаєш: за цей рік мало–м не здох. І в тебе грав, і у дворах, і на ярмарках… А бургграф підпив і каже мені при всьому вельможному патриціаті: «Призначаю тебе головним музикантом у патриціанській лазні!»
— Mein liber Gott![36]
— А бачиш! Очима бургграфа запримітив мене сам король. Шість кіп на рік! Це і їсти, і спати, і Симеону Владиці борг сплатити, ще й на «бичий»[37] податок вистачить, бо женитися не хочу. Ну, бувай. Панський музика Арсен цілий день нині ходитиме на радощах від пив'ярні до медоварні, мов той колядник з козою.
З боку Полтви долинув густий тупіт копит — Кноффель вибіг з корчми. Вийшов за ним і Арсен. Згори, від Юрського монастиря, спускалася до мосту кінна хоругва, вершників зо триста, попереду лопотів на вітрі стяг з білим коронованим орлом посередині полотнища.
— Торги, торги! — сплюнув у пучки Кноффель. — Скільки їх уже перейшло за цей тиждень. І як вони вміщаються у Низькому Замку?
— Високий Замок теж весь запруджений військом.
— Буде війна?
— Тут? Хто сюди зможе дійти?.. Торгуйте собі спокійно, пане Кноффель. А взагалі — що ми знаємо чи можемо… Людина — це ніщо. Комаха…
Над замерзлою Полтвою мела низька поземка, бовдурився обіч німий млин, крізь сиву імлу проступали обриси Юрського монастиря. Бервена на мосту лунко гримотіли, скрипіли палі, вершники їхали мостом по два, на цьому боці четверилися й звертали до в'їзної брами Низького Замку — резиденції старости Пйотра Одровонжа.
«Іменем короля… Наказом бургграфа… Повелінням старости… руками посіпак… Усі в цьому місті і поза містом, у державі, у світі… Воїни, купці, міщани, ремісники, музиканти, малярі, жебраки — іменем всесильних. Живуть на землі з їх дозволу, за їхніми розрахунками. Мурахи, кроти, слимаки…»
— Слабке вино в тебе, Кноффель. Скільки випив, а в голові дзвінко, як у моздирі. Піду на Ринок. Бувай здоров, niech zyje krol…
— З Богом, з Богом. Тільки затям — замикаю із заходом сонця.
Арсен вернувся назад до міста. У грудях будо тоскно, терпко, сухо, немов тією розмовою у Кноффеля вицідив із себе душу. За Латинською хвірткою зупинився, глянув на готичний шпиль катедри. Вікна фасаду мінилися різнобарвними візерунками; голубі, зелені, кармінові барви оживляли понуру споруду, робили її легкою, урочистою.
«Кожен мазок, кожен камінь, капітель, карниз — руські», — згадалась Арсенові постійна фраза майстра Симеона Владики, колись гордого, тепер хилого й пониклого, — нею він щодня утішав себе, йдучи до катедри робити вітражі. Ні, не втішав, визволявся з мурашника, шукаючи для своєї роботи, яку віддавав гнобителеві, вищого сенсу.
«Дури себе, майстре, дури. Вітражі руські, костьол же польський… А Хойнацький шукає себе в мурашнику ще інакше: поклявся, що не намалює портрета жодного пана, і, щоб жити, фарбує у магістраті двері, покриває бронзою фігури, виготовляє різноколірні скельця для ліхтарів, яких ставлять навколо ратуші. І все одно служить панам… А чим я себе здурю? Донині було інакше: я ще заробляв по–скоморошому, не брав грошей у сильних світу сього. Що ж придумати русинському музикантові, який погодився грати польським панам?.. Еврика! Ти ж чув привілеї… Ходитимуть до лазні пани русинські — своїм буду грати! Тьху…»
Невже один Яцько Русин вільний?.. Дряпнуло в грудях, скоробилась в Арсена совість — за цілий рік ні разу не провідав Яцька — боявся. Боявся, що не витримає і візьме в Гаврила жебрацьку торбу. А таки не простягнув руки ні разу, хоч недалеко було до цього. Слава Богу, допоміг Хойнацький… Тепер буде мати хліб. Панам гратиме? Всі панам грають. Усі. Такий світ. Хтось там бунтує? І що — все одно потім упокориться.
На ратушевій
