Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

Згадала й Орися похилу постать Арсена, що віддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гірко:

«Спасибі, батьку…»

Відсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.

Рвонули коні…

І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.

— Служити прийшов, боярине, — сказав Каліграф.

— Мені?

— Землі нашій.

— То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?

— За скорописця буду у вас.

— Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! — змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. — Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!

— А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! — несподівано для себе самого заярів Осташко. — І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, — наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. — Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

— Ну, прости, — зітхнув Івашко, сперши на руки голову. — Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую — велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

— Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?

— Радь.

— З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.

— Випущу. Тільки не додому — уб'є його Давидович. Воїном буде.

— Не вір Давидовичу.

— Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував — свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!

— Облегши подать поспільству…

— Досить! Ратники, тисячі ратників — що їстимуть?

— Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?

— А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?

— Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?

Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.

— Знаєш що, Осташку, — мовив згодом боярин. — Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка — вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою — у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся — твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла — від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…

Вони вийшли в дитинець, Івашко підійшов до заґратованої хурдиги біля криниці й гукнув:

— Гей, стража! Відімкніть.

Стражник підбіг до залізних дверей, скреготнув ключем.

— Виходь.

З темної нори муру боязко, поволі вийшов блідий зарослий чоловік; Марія нізащо не впізнала б тепер свого Микиту.

— Відпочив, гончарю? — спитав насмішливо боярин.

— Не дай Боже нікому… — вистогнав Микита.

— Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузі зброю дадуть і — до намету, в хоругву!

— Боярине…

— Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.

— Та я… Та я за всіх… за все!.. І за Мартина теж…

Перед вечором Микита вийшов за браму — в кольчузі, шоломі, з мечем при боці. Ішов до свого намету. На камені сиділа жінка, і скрикнув Микита, уздрівши Марію.

Вона довго приглядалася до ратника, очам своїм не вірила, а потім з плачем припала до мужа.

Тут не можна, Маріє, не можна, — віднімав Микита жінчині руки і гладив їх. — Я ж воїн, Бог допоміг… А ти йди додому, крути горшки і продавай. Може, мене відпустять на день–два, я буду проситися. Іди.

Він збіг униз на леваду, де стояли намети, Марія довго дивилася йому вслід, а потім пішла дорогою над аркадами — горда, немов княгиня!

Розділ сьомий

КОРОНАЦІЯ

Після святого Якуба, коли втомлене спекою літо вже улестилося до ласкавої осені, на Вавелі залихоманило. Королеві донесли, що з Відня, минаючи Познань, йтиме ескорт від Сигізмунда з короною до Вільнюса.

Треба було негайно їхати в Литву. Може, ще вдасться мирно вмовити Вітовта незатіювати коронаційного з'їзду. Та ось з Рима прибув до Кракова легат з папським листом. Мартин V велів Ягайлові прийняти гуситських вождів, які вершать свої «прекрасні походи» по Європі, але не перестають добиватися відкритого диспуту з католицькими ієрархами. Папа пропонував вислухати й переконати їх словом, щоб припинили кровопролитну війну. При цьому передав королеві листа вождя гуситів, адресованого Сигізмундові. Проповідник Прокіп Лисий, який перейняв після смерті Жижки гуситську булаву, погрожував імператорові:

«Ми боремося, як відомо вашій імператорській світлості, за чотири артикули. Хай слово Боже приголошується вільно — не лише тими духовними особами, яким папа довіряє місію проповідництва. Хай приймають причастя усі християни — не тільки духовенство. Хай кожен, незважаючи на сан, однаково відповідає перед законом за свої гріхи. Хай духовна влада відділиться від світської. Для захисту цих артикулів ми взялися за меч і не покладемо його доти, доки їх не визнає весь світ. То хай тобі буде відомо, приречений королю, що ми провадимо з тобою війну не задля користі, а ради Христової істини. Раніше ніж позбавиш нас слави, сам станеш ниций, раніше, ніж образиш Христа, сам славу свого імені