Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Вона низько нахилила голову, і Безсонов побачив, що у неї почервоніла шия і руки між рукавичками і рукавами чорного плаття. Він мовчав, не ворушився.

— Вам до мене, звичайно, немає ніякого діла. І я теж дуже хотіла б, щоб мені було байдуже. Але от, бачите, доводиться переживати дуже неприємні хвилини…

Вона швидко підвела голову і суворими, ясними очима глянула йому в очі. Безсонов повільно опустив вії.

— Ви увійшли в мене, як хвороба. Я весь час ловлю себе на тому, що думаю пр© вас. Це, нарешті, понад мої сили. Краще було прийти і прямо сказати. Сьогодні — наважилась. От, бачите, освідчилась у коханні…

Губи її здригнулись. Вона швидко відвернулась і почала дивитись на стіну, де, освітлена знизу, усміхалася стуленим ротом і закритими повіками улюблена в той час усіма поетами маска Петра Першого. Нагорі, в сім’ї англійського пастора, чотири голоси фуги співали: «Умремо». «Ні, ми відлетимо». «В кришталеве небо». «У вічну, вічну радість».

— Якщо ви почнете запевняти, що відчуваєте також щось до мене, я зараз же піду звідси, — квапливо і схвильовано промовила Даша. — Ви мене навіть не можете поважати — це ясно. Так не роблять жінки. Але я нічого не хочу і не прошу від вас. Мені треба було тільки сказати, що я вас люблю болісно і дуже сильно… Я зруйнувалась уся від цього почуття… У мене навіть гордості не лишилося…

І вона подумала: «Тепер встати, гордо кивнути головою і вийти». Але сиділа й далі, дивлячись на усміхнену маску. Її пойняла така кволість, що — не підняти руки, і вона відчувала тепер усе своє тіло, його тягар і теплоту. «Відповідай же, відповідай», — думала вона крізь сон. Безсонов прикрив долонею обличчя і став говорити тихо, як розмовляють у церкві, трохи придушено.

— Всім моїм духом я можу тільки дякувати вам за це почуття. Таких хвилин, таких пахощів, якими ви мене обвіяли, не забувають ніколи…

— Не потрібно, щоб ви їх пам’ятали, — сказала Даша крізь зуби.

Безсонов помовчав, підвівся і, відійшовши, прихилився спиною до книжкової шафи.

— Даріє Дмитрівно, я вам можу тільки вклонитися низько. Я недостойний був слухати вас. Я ніколи, може, так не проклинав себе, як у цю хвилину. Розтратив, розтринькав, вичерпав усього себе. Чим я вам віддячу? Запрошенням за місто, в готель? Даріє Дмитрівно, я чесний з вами. Мені нічим любити. Кілька років тому я б повірив, що можу ще напитися вічної молодості. Я б вас не відпустив від себе.

Даша почувала, як він впускає в неї голочки. В його словах була затягаюча мука…

— Тепер я тільки розхлюпаю дорогоцінне вино. Ви повинні зрозуміти, що це мені не важко зробити. Простягнути руку і взяти…

— Ні, ні, — швидко прошепотіла Даша.

— Ні, так. І ви це почуваєте. Нема солодшого гріха, як марнування. Розхлюпати. За цим ви і прийшли до мене. Розхлюпати чашу дівочого вина… Ви принесли її мені…

Він повільно зажмурився. Даша, не дихаючи, з жахом дивилася в його обличчя.

— Даріє Дмитрівно, дозвольте мені бути відвертим. Ви так схожі на вашу сестру, що в першу хвилину…

— Що? — крикнула Даша. — Що ви сказали?

Вона схопилася з крісла і спинилась перед ним. Безсонов не зрозумів і не так витлумачив це хвилювання. Він почував, що втрачає самовладання. Його ніздрі вдихали пахощі духів і той майже невловимий, але приголомшливий і різний для кожного запах жіночої шкіри.

— Це божевілля… Я знаю… Я не можу… — прошепотів він, відшукуючи її руку. Але Даша рвонулась і побігла. На порозі оглянулась дикими очима і зникла. Сильно грюкнули парадні двері. Безсонов повільно підійшов до стола і застукотів нігтями по кришталевій коробочці, беручи цигарку. Потім стиснув долонею очі, і з усією жахливою силою уяви відчув, що Білий орден, який готується до вирішальної боротьби, послав до нього цю палку, ніжну і спокусливу дівчину, щоб залучити його, навернути і врятувати. Але він уже безнадійно в руках Чорних, і тепер порятунку нема. Повільно, як отрута, що тече в крові, розпалювали його не насичена жадоба і жаль.

— Дашо, це ти? Можна. Увійди.

Катерина Дмитрівна стояла перед дзеркальною шафою, затягаючи корсет. До Даші вона усміхнулася неуважно, увесь час діловито повертаючись і переступаючи на килимі тугими туфельками. На ній була легка білизна, в стрічках і мереживах, гарні руки і плечі напудрені, волосся причесане пишною короною. Коло неї, на низенькому столику, стояла миска з гарячою водою: всюди — ножиці для нігтів, пилочки, олівчики, пуховки. Сьогодні був незаповнений вечір, і Катерина Дмитрівна «чистила пір’ячко», як це називалося вдома.

— Розумієш, — говорила вона, пристібаючи панчоху, — тепер перестають носити корсети з прямою планшеткою. Глднь, це — новий, від мадам Дюкле. Живіт набагато вільніший і навіть ледь-ледь окреслений. Тобі подобається?

— Ні, не подобається, — відповіла Даша. Вона спинилась коло стіни і заклала за спину руки. Катерина Дмитрівна здивовано звела брови:

— Справді не подобається? От досада. А в ньому так зручно.

— Що зручно, Катю?

— Може, тобі мережива не подобаються? Можна покласти інші. Все-таки дивно, — чому не подобається?

І вона знову повернулась і правим, і лівим боком перед дзеркалом. Даша сказала:

— Ти, будь ласка, не у мене питай, як подобаються твої корсети.

— Ну, Микола Іванович зовсім у цій справі нічого не розуміє.

— Микола Іванович теж тут ні до чого.

— Дашо, що з тобою?

Катерина Дмитрівна навіть трохи відкрила рота від здивовання. Тільки тепер вона помітила,