Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Микола Іванович ударив себе по коліну:

— Революція, панове, революція потрібна нам негайно. Інакше ми просто задихнемось. У мене є відомості, — він притишив голос, — на заводах дуже неспокійно.

Всі десять пальців Шейнберга злетіли від збудження вгору.

— Але коли ж, коли? Не можна без кінця ждати.

— Доживемо, Якове Олександровичу, доживемо, — промовив Микола Іванович весело, — і вам портфельчик вручимо міністра юстиції, ваше превосходительство.

Даші обридло слухати про ці проблеми, революції і портфелі. Спершись ліктем на оксамит ложі і другою рукою обнявши Катю за стан, вона дивилася в партер, часом з усмішкою киваючи знайомим. Даша знала й бачила, що вони з сестрою подобаються, і ці здивовані в натовпі погляди — ніжні чоловічі і злі жіночі, і уривки фраз, і усмішки збуджували її, як п’янить весняне повітря.

Слізливий настрій минув. Щоку біля вуха лоскотало пасмо Катиного волосся.

— Катюшо, я тебе люблю, — пошепки промовила Даша.

— І я.

— Ти рада, що я у тебе живу?

— Дуже.

Даша роздумувала, що б їй ще сказати Каті хороше. І раптом внизу побачила Телєгіна. Він стояв у чорному сюртуку, держав у руках кашкет і афішу і давно вже спідлоба, щоб не помітили, дивився на ложу Смоковникових. Його загоріле тверде обличчя помітно вирізнялося серед інших облич, або надто білих, або виснажених. Волосся його було набагато світліше, ніж Даша його уявляла, — як жито.

Зустрівшись очима з Дашею, він зараз же вклонився, потім відвернувся, але. в нього упав кашкет. Нагинаючись, він штовхнув товсту даму, що сиділа в кріслі, почав просити пробачення, почервонів, подався назад і наступив на ногу редакторові естетичного журналу «Хор муз». Даша сказала сестрі:

— Катю, це і є Телєгін.

— Бачу, дуже хороший.

— Поцілувала б, такий хороший. І якби ти знала, яка він розумна людина, Катюшо.

— От, Дашо…

— Що?

Але сестра промовчала. Даша зрозуміла і теж примовкла. У неї знову защеміло серце, — у себе, в слимачій хижці, було не гаразд: на хвилину забулась, а заглянула знову туди — тривожно-темно.

Коли світло в залі погасло і завіса попливла на обидва боки, Даша зітхнула, зламала шоколадку, поклала в рот і уважно стала слухати.

Чоловік з наклеєною бородою все ще загрожував спалити рукопис, дівчина знущалася з нього, сидячи коло рояля. І було очевидно, що цю дівчину треба якнайшвидше віддати заміж, ніж морочитися ще три акти.

Даша підвела очі до плафона залу, — там серед хмар летіла прекрасна напівгола жінка з радісною і ясною усмішкою. «Боже, яка ж вона схожа на мене», — подумала Даша. І зараз же побачила себе ніби збоку: сидить отаке собі створіння в ложі, їсть шоколад, бреше, плутає і жде, щоб само собою сталося щось незвичайне. Але нічого не станеться. «І життя мені немає, поки не піду до нього, не почую його голосу, не відчую його всього. А решта — брехня. Просто — треба бути чесною».

З того вечора Даша не роздумувала більше. Вона знала тепер, що піде до Безсонова, і боялась цієї години. Був час, коли вона вирішила була поїхати до батька в Самару; але подумала, що півтори тисячі верст не врятують від спокуси, і махнула рукою. її здорова незайманість обурювалась, але що можна було вдіяти з «другою людиною», коли їй допомагало все на світі. І, нарешті, було нестерпно образливо так довго мучитись і думати про цього Безсонова, який навіть знати її не хоче, живе собі на втіху десь коло Кам’яноострівського проспекту, пише вірші про актрису з мереживними спідницями. А Даша вся до останньої краплі наповнена ним, уся в ньому.

Даша тепер навмисно гладенько зачісувала волосся, закручувала його скрутнем на потилиці, носила старе — гімназичне — плаття, привезене ще з Самари, з нудьгою, уперто зубрила римське право, не виходила до гостей і відмовлялася від розваг. Виявилось, що бути чесною не легко. Даша просто боялась.

На початку квітня, в прохолодний вечір, коли захід уже погас і зеленувато-линяле небо світилося фосфоричним світлом, не створюючи тіней, Даша поверталася з островів пішки.

Вдома вона сказала, що йде на курси, а замість цього поїхала в трамвайчику до Єлагіного мосту і блукала цілий вечір по голих алеях, переходила місточки, дивилась на воду, на лілові гілки, розпростерті в оранжевій заграві заходу, на обличчя прохожих, на вогники екіпажів, що пливли за оброслими мохом стовбурами. Вона не думала ні про що і не поспішала.

Було спокійно на душі, і всю її, немов до кісток, насичувало весняне солонувате повітря узмор’я. Ноги стомились, але не хотілось повертатися додому. Широким проспектом Кам’яноострівського широкою риссю котились коляски, проносились довгі автомобілі, з жартами і сміхом ішли купки гуляючих. Даша звернула в бічну вуличку.

Тут було зовсім тихо і пустинно. Зеленіло небо над дахами. З кожного будинку, з-за опущених завісок, лунала музика. Ось розучують сонату, ось — знайомий-знайомий вальс, а ось у темному й червонуватому від заходу вікні мезоніна співає скрипка.

І у Даші, наскрізь пронизаної звуками, теж усе співало і все тужило. Здавалося, тіло стало легким і чистим.

Вона звернула за ріг, прочитала на стіні будинку номер, усміхнулась і, підійшовши до парадних дверей, де над мідною головою лева була прибита візитна картка «О. Безсонов», сильно подзвонила.

Швейцар у ресторані «Відень», знімаючи з Безсонова пальто, сказав значливо:

— Олексію Олексійовичу, вас ждуть.

— Хто?

Особа жіночої статі.

— Хто саме?

— Нам невідома.

Безсонов, дивлячись порожніми очима