Биті є. Гоцик - Люко Дашвар
Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна – лох!
– Як тебе звати? – запитав обережно.
– Міліца з роду Црноєвичів.
– Ти… алхімік?
– Так, – Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. – Здивований?
– Я вже нічому не дивуюся, – признався Ілія. – Просто я думав, що все…
– …Буде не так? – Міліца примружила смарагдові очі. – Питай! У мене небагато часу. Поспішаю…
– Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? – збентежився.
– Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, – сказала Міліца.
Ілія напружився, подався до жінки.
– Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?
– Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.
Ілія відсахнувся.
– Тобто?… Не розумію! Я… хочу пити!
Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.
– Будемо пити, – оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.
За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:
– Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!
Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:
– Міліцо… Може, можна усе змінити?
– Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.
– То що ж тобі не подобається?! – хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!
– Як же набридла мені ця вічність! – скорбно захитала головою Міліца.
– Та чому?! Ти ж можеш… Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти… була у Гімалаях?
– Ні… Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?
– Не розумію…
Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.
– Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися… Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя…
У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля… еліксиру безсмертя.
– Міліцо, – прохрипів. – Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями… Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.
Міліца відпила з келиха. Відставила його.
– Виходить, я не розповіла тобі головного, – мовила. – Мій еліксир безсмертя не дає вічного життя всім і кожному. Тільки мені! Бо вбиває одну-єдину мою власну смерть. Якщо ти вип’єш навіть усе, що лишилося, однаково помреш.
– Значить, смертей багато?
– Як і життів! Як і рецептів еліксиру безсмертя. Для кожного він свій – єдиний і унікальний.
Підсунула ближче до Ілії одну з книжечок.
– Можеш прочитати рецепт мого еліксиру. Але він не вб’є твою смерть і не подарує тобі безсмертя.
Ілія зиркнув на непотрібну книжечку. Напружився, вмить протверезів.
– А золото? Невже і золото… тільки для тебе?
– Золото? – Міліца з роду Црноєвичів презирливо розсміялася, поманила Ілію в кут кімнати, де стояло дивне доробало, більше схоже на старовинний ткацький верстат чи прилад для катування.
За годину з невеличкої плавильної печі довгими металевими щипцями витягувала форму з незнайомого Ілії чорного каменю – всередині, у неглибокій, схожій на могильну ямі булькав жовтий розплавлений метал.
Міліца опустила форму в тацю з холодною водою, потримала декілька хвилин, рвучко вийняла, перевернула і кинула на мармурову стільницю – з форми випав довгастий жовтий брусок.
– Бери! – вигукнула.
Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок – пальці вкрилися пухирями.
– З чужим золотом так завжди, – почув голос Міліци. – Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче…
Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!
Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.
– Поклади на стіл, – наказала Міліца.
– Ти ж сказала: бери! Ти ж сама… – Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.
– Коли дозволила взяти – не зміг! Тепер поверни.
– Але я спробував узяти… Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? – Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся – брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.
Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.
– Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.
– Навіщо? – запитала жінка.
– У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, – тремтів. – Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…
– Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.
– Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!
– Яка?
– Щастя! Золото потрібне мені для щастя!
– Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє – щастя…
– Маячня! – Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. – Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!
– Немає секрету.
Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.
– Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.
Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.
– Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!
– Не завжди, – почув голос Міліци. – Скоро ти
