Консуело - Жорж Санд

— А тобі хотілося б, аби я радів нашому майбутньому? Можливо, воно дійсно не таке вже й невірне, але мені ж бо радіти нема чому.

— Чого ж іще тобі потрібно? Тиждень тому ти дебютував у графа й викликав фурор…

— Твій успіх у графа затьмарив його, моя люба, ти й сама це чудово знаєш.

— Сподіваюся, що ні, але якби навіть і так, ми не можемо заздрити одне одному.

Консуело сказала це з такою ніжністю, з такою чарівною щирістю, що Андзолето відразу заспокоївся.

— Так, твоя правда! — вигукнув він, пригортаючи наречену до грудей. — Ми не можемо заздрити одне одному, так само як не можемо обдурити одне одного.

Вимовляючи останні слова, він із каяттям совісті згадав про почату інтрижку з Кориллою, й раптом у нього майнула думка, що граф, бажаючи остаточно провчити його, неодмінно розповість про все Консуело, тільки-но йому здасться, що вона хоч трохи заохочує його сподівання. При цій думці він знову спохмурнів, Консуело також замислилася.

— Чому ти сказав, — мовила вона після деякого мовчання, — що ми не можемо ніколи обдурити одне одного? Звичайно, це найбільша правда, але з якого приводу це тобі спало на думку?

— Знаєш, облишмо цю розмову в гондолі, — прошепотів Андзолето. — Боюся, що гондольєри, підслухавши нас, передадуть усе графові. Ці фіранки з оксамиту й шовку дуже тонкі, а вуха у двірських гондольєрів разів у чотири ширші та глибші, ніж у найманих. Дозволь мені піднятися до тебе в кімнату, — попросив він Консуело, коли вони пристали до берега біля Корте-Мінеллі.

— Ти знаєш, що це суперечить нашим звичкам і нашій угоді, — відповіла вона.

— О, не відмовляй мені, — закричав Андзолето, — не доводь мене до розпачу і люті!

Налякана його словами й тоном, Консуело не зважилася відмовити йому. Вона засвітила лампу, опустила фіранки та, побачивши свого нареченого похмурим і замисленим, обійняла його.

— Скажи, що з тобою? — сумно запитала вона. — У тебе такий нещасний, стривожений вигляд сьогодні ввечері.

— А ти сама не знаєш, Консуело? Не здогадуєшся?

— Ні, даю тобі слово!

— Так заприсягнися мені, що ти нічого не підозрюєш, заприсягнися мені душею твоєї матері, заприсягнися розп'яттям, перед яким ти молишся вранці й увечері…

— О! Присягаюся тобі розп'яттям і душею моєї матері!

— А нашою любов'ю заприсягаєшся?

— Так, і нашою любов'ю, і нашим вічним порятунком…

— Я вірю тобі, Консуело: адже якби ти збрехала, це була б перша неправда у твоєму житті.

— Ну, а тепер ти поясниш мені, у чому річ?

— Я нічого тобі не поясню, але, можливо, дуже скоро ти зрозумієш мене… О! Коли настане ця хвилина, тобі й так усе буде занадто ясно… Лихо, лихо буде нам обом того дня, коли ти довідаєшся про мої теперішні муки!

— О боже! Яке ж жахливе нещастя загрожує нам? Боюся, що в цю вбогу кімнату, де в нас із тобою не було дотепер секретів одне від одного, ми повернулися переслідувані якоюсь злою долею. Недарма, йдучи звідси сьогодні вранці, я передчувала, що вернуся в розпачі. Що ж я такого вчинила, що мені не можна насолодитися днем, який здавався таким чудовим! Чи я не благала Бога так щиро, так гаряче! Чи не я відкинула всякі думки про гордість! Чи не я старалася співати якомога краще! Чи не я засмучувалася приниженням Клоринди! Чи не я заручилася обіцянкою графа запросити її разом з нами на другі ролі, причому він сам не підозрює, що дав мені цю обіцянку й уже не може взяти назад своє слово. Повторюю: що ж зробила я поганого, щоб переносити ті муки, які ти мені пророкуєш і які я вже відчуваю, раз їх відчуваєш ти?

— Ти справді хочеш улаштувати ангажемент для Клоринди, Консуело?

— Я доможуся цього, якщо тільки граф — людина слова. Бідолаха завжди мріяла про театр, і це єдина можлива для неї майбутність…

— І ти сподіваєшся, що граф відмовить Розальбі, яка хоч щось знає, заради неосвіченої Клоринди?

— Розальба не розлучиться з Кориллою, адже вони сестри. Вона піде з нею. Клориндою ж ми з тобою займемося й навчимо її використовувати щонайкраще свій милий голосок. А публіка завжди буде поблажлива до такої красуні. Нарешті, якщо мені вдасться влаштувати її хоча б на треті ролі, вже й те добре — це буде першим кроком у її кар'єрі, початком її самостійного існування.

— Ти просто свята, Консуело! І ти не розумієш, що ця облагодіяна тобою дурка, яка мала б вважати себе щасливою, коли її візьмуть на треті або навіть на четверті ролі, ніколи не простить тобі того, що сама ти на перших ролях?

— Що мені до її невдячності! На жаль! Я занадто добре знаю, що таке невдячність і невдячні!

— Ти? — І Андзолето розреготався, цілуючи її з колишньою братньою ніжністю.

— Звичайно, — відповіла вона, радіючи, що їй удалося відволікти свого друга від смутних дум. — У моїй душі постійно жив і завжди буде жити шляхетний образ Порпори. У моїй присутності він часто висловлював глибокі, повні гіркоти думки. Мабуть, він уважав, що я не здатна зрозуміти їх, але вони запали мені в душу й залишаться в ній назавжди. Ця людина багато страждала, горе гризе його, і от з його сумного життя, з його глибокого обурення, з промов, які я чула від нього, я зробила висновок, що артисти набагато небезпечніші та зліші, ніж ти, любий мій, припускаєш. Я знаю також, що публіка легковажна, забудькувата, жорстока, несправедлива. Знаю, що блискуча кар'єра — тяжкий хрест, а слава — терновий вінець! Так, усе це для мене не таємниця. Я так багато думала, так багато міркувала про ці речі, що, мені здається, ніщо вже не зможе здивувати мене, і якщо коли-небудь мені самій доведеться зіткнутись із усім цим, я знайду в собі сили не сумувати. Ось чому, як ти міг помітити, я не сп'яніла від свого сьогоднішнього успіху, ось чому також я не падаю духом од твоїх похмурих думок. Я ще не розумію їх гарненько, але впевнена, що з тобою, якщо ти любитимеш мене, я не стану людиноненависницею, як мій бідолашний учитель, ця шляхетна стара й нещасна дитина.

Слухаючи свою подругу, Андзолето знову підбадьорився й повеселішав. Консуело мала на нього величезний вплив. З кожним днем він виявляв у ній усе більше твердості й прямоти — якості, що їх так бракувало йому самому. Поговоривши з нею зі чверть години, він зовсім забув про муки