Українська література » Сучасна проза » Софія - Олесь Ульяненко

Софія - Олесь Ульяненко

Читаємо онлайн Софія - Олесь Ульяненко
збуджуюче. Дівчина ворушила ротом, як маленька красива рибка, що потрапила на суходіл. Борис усю процедуру знімав на мобільний. Андрій задихався: він уперто продовжував мастурбувати. Артур дивився дівчинці в очі.

– А що ми зараз зробимо? Що нам приємно?

Перед цим вона говорила:

– Я вам дам усім… усім дам… Тільки не мучте і не убивайте мене!

Артур перезирнувся з Софією, витягнув з кишеньки слоїка, і дівчата відзначили, обидві – про себе, що у нього гарні руки, пальці з рожевими дитячими нігтями. І взагалі, від нього йшов спокій і упевненість, яка запалювала нижню частину їхнього тіла. Софія відкинула голову і розсміялася, зовсім щасливо. Артур повільно схилився над дівчиною:

– Ти дурненька дівчинка. Але я тобі вибачаю. Ти сама не розумієш, що таке обламати кайф. Для чого мені твоя лохматка, задниця, рот? Блін, я все це маю. Я втомився від цього, як нарики втомлюються від десерту. Ти не задумувалася над тим, що тебе не кожен хоче? Тихо, тихо – я розумію, що у тебе це останній козир і тобі нікуди діватися. Тут і мільйон не допоможе. А по простій причині: я все маю, і ще матиму. Мене нудить від цього. Мені не весело зовсім, коли хтось говорить: трахни мене. Тобі відоме словосполучення «справжній кайф»? Оце він саме і є. І невідомо, що я нині, через кілька хвилин зроблю з тобою. Імпровізація – це мистецтво і ліки від нудьги. А ти мені, правда, допоможеш у цьому? Це, блін, як ковтнути Всесвіт. Шкода, що ти цього ніколи не спробуєш. Ти будеш розумницею? – Дівчина закивала головою і знепритомніла.

14

Того сусального ранку, що стелився асфальтовим плацом, застрягав золотими підвісами на деревах, перед тим як зустріти Софію зі смердючим в усіх відношеннях товстуном, Лукаш прокинувся – його підкинуло – о п’ятій годині ранку і сказав:

– Почалося… – І знову перевернувся на лівий бік і вже не думав ані про Надію, ані про Софію. Лукаш сам не знав, чому вимовив це слово. Як він не намагався, але заснути йому не вдалося. Саїд зараз хвилював його найбільше: він вигадував, яким чином його позбутися. І небезпека йшла від майбутнього, а не від минулого. Тут було особисте, а особисте – це жінки. Щоправда, жінок, котрих він бажав, зараз можна було розглядати наче за непробивним склом. Цим Лукаш нині переймався найменше. Одразу після знайомства із Саїдом, злякався, далі він засумував, а потім таки збайдужів. Його займало – що далі, то більше – спілкування із самим собою і з мерцями. Але одного дня з природною нахабністю Саїд визначив: «Ти, док, спілкуєшся з ними або через них»… Лукаш завмер, не повернув голови, але задумався. Холодний піт виступив на лобі. Саїд засміявся, а потім видав: «Я пожартував, док». На цьому все і заспокоїлося.

Лукаш дивився на Саїда і ловив себе на думці, що він спостерігає цього ідіота, наче у перевернуту підзорну трубу; так, начебто він бачить власне відображення чи карикатуру. Хоча напевне знав: за Саїдом, за ним самим, за подіями, що відбувалися, щось ховалося, призначене тільки йому, Лукашу. Саїдова наркоманія і причетність до злочинного світу були дуже сумнівними, як і його репутація. «Цього вимагало провидіння», – щось настирно гуділо у зболеному мозку Лукаша. Він розумів, що у присутності цього чоловіка він починає думати про Бога. І це, на превеликий подив, втішало Лукаша. Саме тоді повернулася Надія…

Він побачив її з вікна недобудованої трупарні з церковними анфіладами: у сизих вітрах весни, з вихрами абрикосового квіту на сірій бетонці, і подумав легко, навіть без жодних емоцій: вона прийшла до кого завгодно, але не до нього. І тільки тоді, через кілька хвилин, коли зір його звикся до неї чи повернувся у пам’ять минулого, у нього таки зайшлося під серцем: яскраво одягнена, у чорному пальті, з фарбованим волоссям і пташиним поглядом. Чомусь, більше підкорюючись інстинкту, він обережно глянув на двері, за якими хропів Саїд. Нутром звіра Саїд почув щось і виліз зі своєї барлоги. Ось так він і вийшов: роздягнений по пояс. Так вони і стояли: Лукаш під стіною, розхитуючись з носка на п’яти, Саїд і Надія – спиною до порожнього велетенського ангара. Лукаш повів плечем, кахикнув і сказав:

– Це Саїд…

– Це добре, що Саїд… Але я прийшла до тебе, – сказала Надія.

– Оце так да, – видав захоплено Саїд. – Я думав, що мені подобаються одні мужики…

Надія розсміялася, дзвінко і весело, як тільки вона уміла. А Лукаш легенько матюкнувся, кинув їй ключі. І пішов: істерично колотився дзвоник виклику. Він ішов з порожнечею в голові, і досвід йому підказував, що перед ним зараз відчиняться ворота якщо не пізнання, так нелюдського жаху. Це він проходив раніше у хірургічному відділенні, коли запив і перестав розрізняти бутерброд із шинкою і чиїсь сині смердючі тельбухи. Лукаш трохи здивувався заяві Саїда, але з такого, мовляв, візьметься, і не його, Лукаша, це справа. Хоча на педика він мало схожий, – подумав він, виходячи із синьої пазухи велетенського холу з однією висохлою декоративною пальмою.

Те, чого не побачив Лукаш, прозорим оком вловила Надія. Погляд дружини з надтріснутою зіницею суму вирвав з киплячої пристрасті те, що виявилося надалі найнеобхіднішим. Вона глянула на Саїда, і все

Відгуки про книгу Софія - Олесь Ульяненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: