Софія - Олесь Ульяненко
– Ти знаєш, мені насрати, що він там придумав… – сказав Андрій.
– Хто, блядь, роз’ясни, – сказали всі в один голос. Навіть дівчина Ляля розсміялася. Вона призвичаїлася. Біль давався взнаки, але велика доза морфіну повернула її до життя, все лише видавалося жахливим сном. Головне – не дивитися на ногу. Місто розпустилося красивою мельхіоровою квіткою. Вона злилáся з ними, цими людьми, вона розуміла їх; принаймні так здавалося. Жарти минули, всі повернуться додому.
– Хто, блядь, роз’ясни?! – Артур гальмонув, скреготнув зубами і, не оглядаючись, сірими очима дивився на сіру воду.
– Хто? Хто? Мій дружок.
– Йоб, тобі не обридло дрючити його в жопу, як сучку? Кайф у тому? Будь мужиком. Ти що, Фреді Мерк’юрі?
Вітер гудів і повз високовольтними дротами.
– Та, йоб, він говорить, що у моїх найків підошва не справжня. Ти, блядь, представляєш, у цього підара повертається язик казати…
Артур зупинив авто; воно ляснуло шинами, як щелепами. На тому боці тріскуче галогенне світло розрізало місто, як великий весільний пиріг.
– Це мені щось нагадує, – замріяно сказав Костя, знімаючи на мобільний. Усі поводилися перед камерою природно. І це додавало драйву. Артур думав про чисту синьку, в котру занурено місто, свіжий ранок, думав про Софію, про її витончені пальці, відсутній перевернутий погляд, чарівну витончену французьку. Усі присутні подивилися на Софію. Це почало дратувати Артура, але вперше за стільки днів у нього крутило в паху. Він поставив Дебюссі. Усім сподобалося. Окрім неї. Їй хотілося тиші і щоб ця сучка верещала. Проте вона ще раз її уколола, поцілувала одним дотиком губ у щоку. На обох наскочила ніжність, як віддалена красива незнайома музика.
20Кругла біла литка, важкі груди, трохи провислі під тягарем молодої крові. Він перегнувся – вона побачила його круглі міцні сідниці – й ухопив ротом сосок, ніжно запустивши два пальці у вульву. Вона подалася назад, потягнувши за собою незнайомі запахи. Навіть звуки. Виходило так, що вона намагалася комусь – невідомо – сказати, щоб не дивилися: обхопивши його талію ногами, вона продовжувала рухатися швидко й упевнено. І коли вони разом кінчили, то склянка з червоним недопитим вином розкололася надвоє.
Надія видихнула, чмихнула по-звіриному. Саїд перевернувся на спину. Кров ударила з горла – сонце крізь вітраж, точно тобі кров убієнних. Він лежить біля оголеної, мокрої від поту жінки і думає ясно і чисто. Думки набирають форми слів, як хтось невидимий виводить на сірій стіні трупарні. Аби випала можливість, він би повторив усе й нині. Звісно, він би все удосконалив, але полишив би точно кістяк того, що йому випало. До нього приходила ясність цього дня – відвертість неминучого, прозорого, як велетенська чиста аметистова вітрина. Він розумів одне: те, що вона боялася повторити чи зізнатися собі: Надія, як і кожна жінка, не хотіла помирати на самоті… Але ні, світ такий крихітний. Щоб його не підкорити, треба бути бевзем, удареним на всю голову. Тоді, в Сухумі, коли човен тонув, він навіть не подумав, що його сестричка не вміє плавати; щоб дістатися берега, їй треба протриматись годину, поки приїдуть рятувальники; або три дні, коли потопельник, підкорений біохімії і фізіології, спливає. Саїд дістався берега, але кликати на допомогу не поспішав. Він сам заледве шкрібся у воді, але завдяки єдиному рятувальному поясу дістався берега. Там було рукою подати. Рівна поверхня води над головою сестри тільки зачарувала його: збувся сон. Бо він побачив сон і знав, що це трапиться, але не знав, що зараз. Та зараз він розгадав його. Він був один у багатьох особах – чорна крапка на білому полі смерті. На березі він понадіявся на диво, але диво й сталося – рівна рінь розсипалася коштовним камінням. Він кричав, кричав на весь голос, що теж хоче жити, їбати бабів. І він не винен, що ухопив першим рятувального круга. Саїд зрозумів, що смерть має свій смак… І він зачудувався цим смаком. Смаком смерті. І ось тоді Саїд зненавидів рідних, близьких, обтрусив їх, як порох. Він не викидав їх з пам’яті, з пам’яті предків: він напросто був до них байдужим. Він навіть з того рокового дня їх майже не згадував. Попроси вони допомоги, він би прийшов, але аби постав вибір: жити їм чи йому, він би вибрав, що треба-таки жити йому, Саїду, молодому, розумному і хитрому.
Надія лежала на боку, з прикритими ногами, світила у темряві абрикосовим тілом; потім поцілувала його у скроню. Він продовжував думати – смолянистою асфальтною стрічкою тяглися його думки. Він знав одне: або їй щось було потрібне, або саме міцний чоловічий хрін. Звісно, такі жеруть, як піраньї, не лишаючи ані для кого ні сніданку, ні обіду, ані вечері…
Вона повернулася до нього обличчям: розтулені красиві губи без силікону, колагену і всілякого модного, два білих різці, неймовірно красиві розумні очі, які бувають у дуже впертих