Помилка - Світлана Талан
І Микита веселився від душі. Здавалося, його тіло не може зупинитися від надлишку енергії. Він танцював серед цього галасливого натовпу, де всі були розкуті й так мило йому всміхалися. Микита сміявся, не думаючи про правила пристойності, коли йому спало на думку смикнути вниз сарафан без бретелей рудоволосої дівчини. Її маленькі груди оголилися.
– Подобається? – без докорів сумління запитала вона, провівши пальчиками по своїх грудях.
– Ще б пак!
– І мені теж!
Між ними виник Сергій. Він зігнув коліна і, коли його обличчя виявилося на рівні оголених грудей рудоволосої, присмоктався губами до соска. Микита розсміявся й сів на підлогу серед танцюючих. Його душу розпирало від захоплення розкутістю нових друзів. Сидіти довго він не міг – ноги, руки, усе тіло вимагало руху, і він різко підхопився й повторив те, що зробив Серьога.
– Як солодко! – проспівав Микита, відірвавши губи від грудей дівчини.
Рудоволоса закинула голову назад, засміялася, потім прикрила груди й кивнула Микиті.
– Іди за мною! – наказала.
Вони опинилися в напівтемному вузькому коридорі. Дівчина притулилася губами до його губ. Який у неї гарячий і пристрасний поцілунок! Микита взявся покривати поцілунками її обличчя, губи, шию.
– Ти мені подобаєшся! – прошепотів він. Дівчина затулила його рот губами.
– Як тебе звати? – запитав він, задихаючись від бажання оволодіти нею.
– Неважливо, – прошепотіла вона, поцілувавши мочку його вуха.
– Я – Микита, – мовив він, оголивши її груди.
– І це неважливо! – Рудоволоса швидко розстебнула йому штани, і її тепла м’яка маленька долонька пірнула в ширінку, як у рукавичку.
– Я хочу тебе! – палко прошепотів Микита, і його руки швидко стягли з дівчини вузеньку смужку стрингів.
У голові шуміло, коли рудоволоса спритним рухом підстрибнула, обхопивши його тулуб руками й ногами.
– Оце кайф! – була остання думка Микити, яка вмить розчинилася в пристрасті і якомусь тваринному інстинкті…
Микита застебнув блискавку на штанях і озирнувся. Дівчини ніде не було. На підлозі валялися її червоні трусики. Він штовхнув їх ногою в куток і посміхнувся.
Серед танцюючих Микита побачив Яна, який крутився в колі дівчат.
– Ти де пропадав? – запитав Ян Микиту, коли той опинився в колі.
– Ти не бачив рудоволосу дівчину?
– Тут повно рудих! – розсміявся Ян.
– Я підійду? – Біля Микити опинилася пишногруда дівчина. Микита безцеремонно обмацав її пружні груди.
– Ти – найкраща, – прошепотів він їй на вухо.
Микита з Яном випили по склянці яблучного фрешу.
– Куплю собі «Снікерс», – сказав Микита. – Взяти тобі?
– Так завжди буває.
– Як «так»?
– Солодкого хочеться. Купуй уже, не тягни!
Вони з’їли батончики біля барної стійки.
– Котра година? – запитав Микита, помітивши, що відвідувачі клубу почали потихеньку розсмоктуватися.
– Скоро п’ята.
– Нічого собі!
– Тобі тут сподобалося? – запитав Ян, прямуючи до роздягальні.
– Неперевершено! Я ще ніколи так не веселився! Спасибі… За все спасибі.
– Сьогодні не було стриптизу, вихідний у танцівниць, а в інші дні тут іще веселіше. Прийдеш іще?
– Звичайно! Тільки дай мені номер свого телефону.
Микита залишав приміщення клубу з тугою. Так хотілося ще повеселитися! Він так чудово провів час!
– Додому поїдеш на таксі? – запитав Ян.
– А є інші варіанти? – парирував Микита, і вони дружно й голосно розсміялися. – Чудовий відпочинок повинен закінчитися так само добре, як і почався.
Розділ 21– Мені час, – повторила Вероніка, – уже пізно.
– А давай махнемо на наше місце! – запропонував Захар. – Пам’ятаєш?
– До джерела? Напевно, зараз вода замерзла й не тече.
– Тоді треба обов’язково перевірити!
– Поїхали, – Вероніка зітхнула й усміхнулася.
Усю дорогу Вероніка мовчала. Навіщо вона погодилася? Захотілося з головою зануритися в минуле? Але воно позаду, до нього можна повернутися хіба що спогадами. Чи захотілося довше побути поруч із цим своїм минулим? Далеко залишилося і життя в селі, і її перше захоплення – Захар, і розбиті ним же мрії. Хіба що дзюрчить, як і раніше, вода джерельця…
«Лексус» звернув із головної дороги й відразу встромив свій «ніс» у велику брилу снігового замету.
– Приїхали! – засміялася Вероніка. – Далі підемо пішки?
– Нерозчищеною дорогою пару кілометрів? Не приваблює мене така подорож.
– Чесно сказати, мене теж, – зітхнула Вероніка, подумавши про те, що тепер уже ніколи не побачить це джерельце і шлях до минулого закритий назавжди.
Вероніці знов стало сумно.
– Ну чого ти така? – Захар обійняв її за плечі.
– Яка?
– Невесела. Всміхнися! У тебе така гарна усмішка.
Вероніка подивилася на Захара, всміхнулася кутиками губ. Назар не обсипав її компліментами, і за роки спільного життя вона звикла до цього. Але як приємно їх чути жінці! Нехай навіть це неправда, але такі слова так пестять слух!
Захар подивився на Вероніку. Невпевнена в собі, змучена щоденною рутиною, роботою, дитячий, наївний, добрий погляд. Він нахилився й торкнувся губами її вуст. Вероніка затамувала подих від несподіванки, але не відштовхнула його, і він поцілував її більш пристрасно. По тілу Вероніки пробігла тепла хвиля. Вона відповіла на його поцілунок, обнявши руками за шию. Було соромно, але приємно. Спогади про першу близькість із чоловіком заповнили свідомість, відключивши всі інші думки. Хвилі ніжності, пристрасті й бажання злилися воєдино, і вони почали швидко звільняти тіла від одягу, який заважав. Їхні руки ковзали по тілу одне одного, немов вивчаючи заново, змушуючи горіти бажанням кожну клітинку. Вероніка забула про сором, про почуття такту, про стриманість, яких навчав її чоловік, і про нього самого, коли тіло запалало від бажання й розум опанувала пристрасть. Захар розклав сидіння й продовжував пестити її, аж поки з вуст Вероніки не злетіло тихе й пристрасне:
– Іди до мене.
Вона насолоджувалася його ніжністю, цілком віддавшись бажанням близькості. Вероніка злилася з ним в одне ціле і знову відчула себе жінкою, уперше за багато років. З чоловіком їй ніколи не було так добре, напевно, тому, що той «виконував свої подружні обов’язки». Робив він це тоді, коли сам вважав за потрібне, встановлюючи терміни, і сам призначав, коли їй «це необхідно для здоров’я», так само, як вирішував, де стояти яким меблям, бути книзі, і навіть визначав місце сковорідці на кухні. Кілька разів Вероніка робила спроби чіплятися до чоловіка в ліжку, але той відсував її руку зі словами: «Спи. Я вчора виконав свій обов’язок. Тобі ж було добре, чи не так?» – «Так, – відповідала вона. – Вибач». Вона відсмикувала руку так, ніби її спіймали на крадіжці.
Зараз їй не треба було брехати й прикидатися. Вона може віддатися пристрасті сповна, до останку, до знемоги, тому що це їхня випадкова зустріч. Завтра