Вакансія для диктатора - Сергій Батурін

— Він уникав розмов про сім’ю. Раз тільки прохопився, що матері вже нема, а батько є, але про нього він розповідати права не має.

— Он як, — відклав цю інформацію на особливу поличку пам’яті Ванін. Він зрозумів, що чогось більш цікавого йому тут не взнати, і вирішив завершити розмову, як грамотний психотерапевт: дати жінці установку.

— Ви все правильно зробили, Ольго Петрівно, ваш вчинок правильний, і якщо ви ще щось пригадаєте важливе або матимете якусь важливу інформацію, неодмінно мені зателефонуйте! — лівою рукою досвідчений контррозвідник по-дружньому доторкнувся ще раз до правого плеча вчительки, а правою вклав їй в долоню свою візитку. Там, щоправда, не було ані військового звання, ані посади, тільки повне ім’я та номер стільникового телефону.

Розпорощавшись, він вийшов з квартири й пішов сходами вниз. «Таке життя, — подумав полковник. — Раніше жінки за декабристами в Сибір їхали, такі вірні були, а тепер у центрі Сибіру по два рази зраджують!» А втім, він її не засуджував і не виправдовував, радше, просто філософствував: всякого за кар’єру в спецслужбі надивився.

Він тепер знав, у якому напрямку копати інформацію на Кондрашова, і, сівши до своєї службової машини, одразу передзвонив куди слід і дав команду перевірити все, що довідався від Ольги. Коли він під’їжджав до Верхоярська, йому вже дали відповідь, котра його, якщо чесно, ошелешила. Про таке, вирішив він, треба негайно повідомити голову федеральної служби.

...Прем’єр Лижин нетерпляче повторив своє запитання до голови найсерйознішої спецслужби в країні:

— Так що ж такого цінного знає цей ваш Ванін?

— Ну, наприклад, хто батько цього капітана Кондрашова, що весь час плутає нам карти.

— І все? — презирливо скривився голова уряду. —

І хто ж він?

— Той, кого вчора вбили на Верхоярському механічному заводі, — чітко відповів співбесідник.

«Ільїн» раніше ніколи не керував літаком Jabiru, виключно вітчизняними апаратами, і мусив визнати, що порівняно з ними ця машина слухалася пілота бездоганно й летіти на ній виявилося легко. Колись його вчили азам пілотажу, але в ті давні часи літаки були інших конструкцій, зроблені з інших матеріалів, з більш примітивними приладами, а фізичних зусиль вимагали більше. Потім сталася перерва в польотах на кілька десятиліть, і ще політав він кілька років тому з пропагандистською метою. Тоді ж він і на гоночному автомобілі «Формули-1» по висохлому соляному озеру ганяв, і на батискафі на дно Північного моря пірнав. Мода така тоді була, щоб усі можновладці один поперед одного показували себе «на землі, в небесах і на морі»: мовляв, наша влада міцна, як ніколи, наші керманичі – справжні мачо та вміють все! Так тоді ті сюжети про польоти — а всього їх було три — знімали по кілька днів, по кілька дублів кожного епізоду, а потім монтували, як справжнє кіно. Інструктор поряд увесь час був, усі елементи на тренажері відпрацьовували. А зараз усе сам, і спершу «Ільїн» відчував досить сильний неспокій, але цю машину зробили, продумавши все для того, щоби пілоту було в ній зручно, і він швидко призвичаївся в кабіні й заспокоївся.

Вони летіли над дорогою, якою проїхали з таксистом не більш як півгодини тому. Кілометрів через двадцять п’ять вона мала з’єднатися з великим шосе, що тягнулося крізь увесь Сибір.

— Нам над трасою зараз, гадаю, літати не варто, — раптом сказав Кондрашов.

— Проте в нас автомобільний навігатор, він іншої дороги не знає, — заперечив «Ільїн».

— Так він же не місцевий, — пожартував Юрій і вимкнув прилад. — Зараз дорогу перетинатиме просіка, а по ній лінія електропередач іде, вона врешті-решт виведе нас на ту ж автостраду, але вже за Верхоярськом, там ми повернемо на захід і спокійно долетимо до Домська. І Мати-ріку ми перелітатимемо південніше міста, ви, коли їхали в резиденцію з аеропорту, під тією ЛЕП проїжджали. Коли дістанемося траси, повернемо ліворуч і летітимемо уздовж неї на Домськ.

Він, звісно, мав рацію, цей капітан, хто там тебе побачить, якщо ти летиш над тайгою на висоті тридцять-сорок метрів над землею зі швидкістю двісті кілометрів на годину? А якщо хтось і побачить, то чи встигне роздивитися? Промайнуло щось в небі — шукай вітру в полі! Та й кого якийсь літак зацікавить? Тут на таких може летіти хто завгодно: якийсь бізнесмен у справах, лікар до хворого у віддалене селище... Мало кому й куди треба? А на трасі — тисячі машин, тисячі людей, не кажучи вже про пости дорожньої поліції, хтось та й зверне увагу.

Двигун упевнено гудів, під крилами проносилася тайга, і Кондрашов спершу невідривно дивився вниз. Йому насправді ніколи не доводилося літати; він був із Верхоярського краю, там виріс, там учився, там працював. На потязі — так, їздив. На службу в армії та назад, наприклад.

У маленькому легкому літаку політ відчувається геть не так, як у великому комфортабельному лайнері — той піднявся на десять кілометрів, і все, що під ним: сріблясті блискучі ріки, густо-зелені хащі тайги, горбаті сопки, рудуваті гострі гранітні скелі — все повільно пропливає під акомпанемент мірного гулу турбін десь знизу, далеке