Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Не знайшовши опори, тіло Кнурова впало на дно ящика, і тепер уже не стримався Пастушенко — пирхнув, зовсім не відповідно до серйозності моменту.
— Бл-лін! — закректав Кнуров, з допомогою друга підвівся, підняв ящик, знову перетворивши його на стілець, потім кинув до рота шматок ковбаси.
У повній тиші пройшло ще декілька хвилин, після чого Кнуров знову налив собі і Пастушенкові, цілком справедливо ігноруючи мій кухоль. Тепер не вставали і нічого не говорили, випили та закусили мовчки. Пастушенко зітхнув.
— Давайте, запитуйте. Вас же щось сюди привело.
— Сюди мене привели ви, — я наголосив на слові «сюди».
— А ти не чіпляйся, чувак, — Пастушенко знову легко перейшов на «ти». — Сюди, туди, перетуди, недотуди…
— Він трошки розстроївся, — миролюбиво пояснив Кнуров. — Він із нас двох найбільш гарячий. До речі, ідея розплюватися з Бобровим — моя, але першим плюватися почав Юрчик. Не розумієте? Поясню: Пастух просто сварився з продюсером, але кожна така сварка хоч і викликала бурю, та лише в склянці води, ясно?
— Не зовсім. Це — ваші стосунки, ваше життя, ваші справи, і ви про все це знаєте краще, ніж будь-хто. Мені ж хочеться більш конкретних пояснень, розкладів чи як там усе це називається…
— Воно тобі треба, мужик? — пасивний пофігізм тверезої людини почав поступатися в Пастушенковій натурі агресії підпилої в стилі «не ваше діло».
— Юр, людина по-хорошому до нас прийшла, — Кнуров і далі тримався мирно. — Гірше від цього не буде ані нам, ані тим більше — Бобрику, царство йому небесне. Не хочеш говорити — просто помовч, або ще краще — піди полеж.
— Виганяєш? — Очі Пастушенка недобро звузилися.
— Хлопці, може, я краще піду? — Я зробив вигляд, що піднімаюся. — Потім якось, іншим разом…
— Іншим разом ми просто не зустрінемося. І настрій не той буде, — відрізав Кнуров. — Сидіть. А ти, — він смикнув друга за рукав, — справді помовч. Добре, — він ляснув долонями по колінах. — Про що це ми? Ага! Значить, Юрко постійно мав до Боброва як продюсера різні претензії, які можна було вирішувати в робочому порядку. І вони вирішувалися. Бачите, Юрко взагалі до цього світу має постійні претензії…
— Не жвинди, — цикнув крізь зуби Пастушенко, та вже не так агресивно.
— Навряд чи вам цікава суть кожної претензії, тим більше, що продюсер і артист знаходили спільну мову так само швидко, як сварилися. Просто сварки виникали часом на рівному місці і були в деякому роді безкінечними. Пастух не міг пояснити, чому він відчуває постійний дискомфорт. Він просто відчував його, і все. Це проявлялося у взаємних наскоках та образах, а закінчувалося замиренням. Я вірно кажу, Юр?
Той спочатку знизав плечима, потім — енергійно кивнув, нарешті — мовчки налив собі горілки і зробив ковток.
— А ви, значить, зрозуміли якусь глибинну суть. Вам відкрилася якась вища істина, — я не запитував — стверджував.
— Десь так, — погодився Кнуров. — Це ви по-писаному говорите, а я — по-простому. Тому і запропонував довести хоч один конфлікт до кінця і просто розійтися, поки битися не почали. Зараз розберу все по гвинтиках. Ви, Ігоре, слухали колись музику групи «Свинарка і Пастух»?
— Я чув вашу музику, — обмежився я такою відповіддю.
— Ось і перша помилка! — Кнуров переможно розпрямив спину, налив собі і теж зробив маленький ковток. — Чули ви музику випадково, слухали спеціально — не так важливо. Головне: те, що грала «Свинарка і Пастух», — не наша музика! Усе ясно чи ще пояснити?
— Ви грали чужу музику? Крадену? — спробував уточнити я.
— «Не наше» не означає «крадене», — зараз Кнуров нагадував мені татуся, котрий терпляче пояснює маленькому синові, чому не можна застромляти пальці в розетку. — Це була наша музика, ось тільки сам проект «Свинарка і Пастух» виявився для нас чужим. Не відповідав нашому з Юрчиком та інших музикантів внутрішньому настрою, світогляду, стану душі. Але те, що ми хотіли робити, музику, яку хотіли грати, на той час важче було продати. Неформат, розумієте? Слово таке є.
— Моррісон зараз в Україні був би неформатом, — вставив Пастушенко.
— Приблизно так, — погодився з другом Кнуров. — Рок-н-рол мертвий. Так, принаймні, думають у телевізорі та на радіо.
— Чекайте, — я зібрався з думками. — Наскільки я розумію, «Свинарка і Пастух» грали хіп-хоп чи що…
— Чи що, — гмикнув Кнуров. — Ви, як я бачу, не дуже шарите в музиці…
— Зовсім не шарю, — чесно зізнався я. — Хоча «Ласковый май» від «Ролінг стоунз» відрізнити можу. Ну, ще скажу, є голос у якогось співака чи співачки чи нема. Наприклад, у Сонцевої, останньої протеже продюсера Боброва, голос є.
— Нормальний у неї голос, — погодився Пастушенко. — Їй би цим голосом не гоп-цаца співати, а щось інше. Тільки Бобрик не дає… не давав… І нам не давав. Сказав — будете надавати українській класиці хіп-хопового звучання: все, не підходь. А ми хочемо нормальний європейський мелодійний рок лабати. До того ж із елементами фолку, січеш?
— Бачите? — Кнуров кивнув на друга. — Розійшовся. Він правий, у принципі. Бобров на це заявляв: «Фолк-рок грає кожен, кому в голову зайде. Якщо обхіпхопити версію якого-небудь вірша з репертуару класика української радянської літератури, це буде як мінімум прикольно». Прикольно, розумієте? Ми повинні були, за задумом продюсера Боброва, ламати себе і грати прикольну музику! Тому, до речі, «Свинарка і Пастух» — щось типу старої казки на новий лад.
— Не думаю, щоб така музика стала, як ви кажете, форматом, швидше за мелодійний рок, — засумнівався я.
— Ха! — знову ляснув себе по стегнах Кнуров. — Щоб ви знали: «прикольно» — єдиний формат і єдине правило в нашій країні! Тому ми так швидко почали потрапляти в ротації на ефемках та музичних каналах. Нам давали ефіри, бо все це — прикольно! Перше бабло за це почало приходити вже через чотири місяці після того, як першу пісню прокрутили по радіо. Тільки до альбому справа не дійшла, ми вчасно зупинилися. Одне діло — коли таку хрінь час від
