Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Ну нехай, — погодився Добрянський. — Якось іншим разом… Смачного.
Проводжаючи його поглядом і дратуючись від очікувального погляду офіціанта, я подумки обізвав себе піжоном. Тоді поклав у течку кілька купюр, принципово дочекався здачі і, все ж таки не доївши замовлену курку, пішов зализувати рани.
Сонцеву перевезли в приватну клініку, подалі від набридливих очей.
Ну, цього слід було сподіватися. Власне, я й не думав, що після скандалу, влаштованого іменитою пацієнткою, мені дозволять із нею побачитися вдруге. Нехай лікарня «рідна» і керівництво мені дещо зобов’язане, нікому не хочеться заводитися через очевидну дурню.
Проте адресу лікарні мені все ж таки дали, і я подався через усе місто в бік Феофанії. У тамтешній лікарні я ніколи не був. Але, як більшість і виробників, і споживачів інформації, знаю: там люблять пересиджувати тяжкі часи українські політики, над якими завис дамоклів меч, та доведені до нібито передінфарктного стану українські бізнесмени. Щось не пригадую, аби там якорилися діячі шоу-бізнесу, навіть імениті. Значить, Анжелу Сонцеву, перспективну, та все ж таки — початківку, туди хтось заховав від сторонніх очей свідомо.
Покровитель.
Сама Анжела навряд чи спланувала подібну комбінацію. Я знайомий зі співачкою дуже мало, спілкувався і того менше. З того, що я вже дізнався про неї, склалося враження: дівчина метка, свого не випустить, та аж таким комбінаторським розумом не відзначається. Враження і не погане, і не хороше. Серед нас багато таких. Он я сам не з лоєм у голові.
Отже, у Феофанії Сонцеву хтось заховав. Що це може означати? Лише справедливість моїх припущень. На неї справді вчинили замах невідомі. Натомість інші невідомі взяли справу в свої руки, на якийсь час зробивши співачку недоступною. Виходить, скромна Попелюшка з шоу-бізнесу комусь почала серйозно заважати, а комусь навпаки — дуже потрібна.
Зупинивши машину неподалік від знаменитої лікарні, я вийшов, розім’яв затерплі від цілоденного сидіння то за столом, то за кермом суглоби, недбало запхав руки до кишень куртки і рушив до входу. Мене ніхто не зупиняв, у вестибюлі також не було очікуваних мордатих сек’юріті. Та вже за кілька хвилин я повертався назад: жіночка в білому халаті з реєстратури сухо відповіла: інформація про пацієнтів, їхній стан і відвідування хворих лише для рідних і тих, кого пацієнт вніс у спеціальний список. Хоч списку я не бачив, проте точно знаю — мого прізвища там немає.
Нехай так. Йдучи до машини, я на ходу озирнувся, пробіг очима по освітлених вікнах палат, наче намагаючись вирахувати, чи виходить Анжелине вікно на цей бік. Потім сів за кермо і поїхав додому.
Мобілка в кишені ожила, коли я вже встромляв ключ у замок, тримаючи в лівій руці літровий пластиковий балон темного пива. Повернувши ключ, відчинивши двері і зайшовши в квартиру, я прихилився до одвірка і витягнув телефон. Зиркнув на дисплей.
«Приватний дзвінок 1» — висвітилося на ньому.
— Слухаю.
— Вараво? — голос чоловічий, досить молодий і зовсім не знайомий.
— Так, це я.
— Ігор Варава? — перепитали на тому кінці.
— Так точно, — погодився я.
— Не крутися там, де співачка. Зрозумів мене?
Я промовчав. Подався вперед, взявся за ручку і потягнув на себе вхідні двері, міцно притискаючи їх. Автоматично замкнувся замок.
— Не чую. Зрозумів?
— Хто це? — дурнішого питання годі було вигадувати.
— Дід Пихто. Дай співачці спокій. Хай вона спокійно приходить до тями. Усе, що треба, журналюги почують. Дійшло?
— Ні. Що…
— Нічого, — перервав мене незнайомець. — Моя справа — сказати. Вважай нашу розмову першим китайським попередженням.
На тому боці закінчили розмову.
Якийсь час я дивився на телефонну трубку. Потім, відкрутивши кришку з балона, ковтнув пива. Після чого наклацав на телефоні функцію «Прийняті дзвінки», побачив напис «Приватний дзвінок 1», вибрав функцію «Дзвонити» і натиснув виклик.
«Абонент не може прийняти ваш дзвінок», — відповіли мені механічним жіночим голосом. Хто б сумнівався…
8. Як стати «зіркою»Зібрати думки докупи вдалося лише вранці.
Надто вже я був перевантажений інформацією за ці кілька останніх днів, аби швиденько посортувати її і розкласти по поличках. Тому, випивши перед сном ще пива, вирішив для себе одне: раз мені почали робити китайські попередження, значить, або за мною стежать і просто ганяють, як пересічного писаку, котрий розгрібає гній, або мене пасуть, як того, хто почав до чогось наближатися. І це наближення може в перспективі зруйнувати чиїсь плани.
Заснув я з тією думкою, що журналіст, якому погрожують, займається в принципі потрібною справою. А проснувся з на диво чистою та світлою головою і розумінням: молода «зірка» Анжела Сонцева і її покійний продюсер Микола Бобров мають різні історії.
Поставивши каву, заходившись робити бутерброди з ковбасою та сиром і незлим тихим словом згадуючи вчорашню пафосну вечерю, я в процесі приготування сніданку нарешті зміг розкласти по поличках відомий мені мінімум.
Де і з ким була Сонцева напередодні аварії, нікому, крім допитливої Люськи Корбут, діла не було. За великим рахунком, моїй колезі на це теж начхати. Виявляється, Анжела — дама з певною репутацією. Згадавши несподівану сексуальну пригоду, я визнав: репутація не така вже й погана. У паху навіть занило, спогади були не лише відносно свіжі, а й приємні. Так, не відволікатися…
Значить, я засвітився сам — у Святошинській районній лікарні вперше і вчора у Феофанії — другий раз. На перший раз мою появу проігнорували. Тепер моя настирна спроба побачити Анжелу когось почала дратувати. Причому так, що цей невідомий, точніше — ці невідомі вирахували не просто мій домашній, а мій мобільний телефони. Нічого складного, це не секрет, я не таємний працівник спецслужб, а відомий у певних колах журналюга. Номер мого мобільника відомий багатьом випадковим і не випадковим знайомим. Простежити, хто і кому його давав, марна та невдячна справа.
