Маруся - Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля своєї старої та й каже:

- Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!

- Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанiє послав! - сказала йому Настя.

- За грiхи! - сказав, подумавши, Наум. - Чи є така кара, щоб нею удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiшаєм перед господом нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердiю, а по правдi своїй святiй, так ми б i давно недостойнi i на свiт дивитись. Мiри нема його добростi!

- Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо?

- Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн не любить. А за лихе i злеє дитя бог карає отця i матiр, так би ми були б i за неї у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї i нам що-небудь бог з грiхiв простить.

- На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах догляне? - питала ще таки Настя.

- I я те ж думав з першого часу, - каже Наум, - а далi, по молитвi, бог такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без неї. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужаємо робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i робили, i пропиталися; бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм свiтi; по його волоньцi прийде i наша година. Ти менi закриєш очi, а тебе… тогдi, круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати… та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав - коли є ще яка гiрша сiєї, - та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашої Марусi.

Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малює труну - та що за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслi, що її робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертвої, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; - а обоє старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли… Як разом - крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав… Народ за вiкном тож крикнув: "Василь, Василь", - i розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вiкно… лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!..

У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, їхав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазяїна з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна було, i вiз йому великi баришi. Як їде i чує, що дзвонять; здригнув крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: "Дай боже царство небесне, вiчний покой помершому!" - а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазяїну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля.

Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!..

Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили… аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:

- Марусю!.. Де моя Маруся?

- I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! - став йому Наум казати. - Покинула нас!

Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i не чує нiчого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде; от i став до нього говорити… Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала… Василь, сеє слухавши, як заплаче… зарида, як кинеться до неї… припав, цiлував їй руки… I не вимовить нiчого, тiльки: "Марусю… моя Марусенько!" То покинеть її, плаче та вбивається, та вп'ять до неї. А народ таки увесь, та що то - i малi дiти так i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.

Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум, внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума вiдiйти вiд вмершої; стоїть бiля неї навколiшках та, знай, руки їй цiлує, та щось i