Маруся - Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

Коли-небудь треба i вмерти… Ми недовго будемо рiзне; там год - як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мої положiть менi у руку, як помру, а платок… вернiте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай менi… голосно молитви… а ти, матiночко… хрести мене… По-бла-го-словiть же… мене…

Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати… От вже i гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита "Вiрую во єдиного бога" та "Богородицю"… а се вона - зирк очима та й сказала голосно:

- Чи ви чуєте?… Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:

- Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!

Далi Маруся ще спитала:

- Чи ви бачите? - та й замовкла… Здохнула важко… тiльки й промовила: - Мати божа!.. прийми… - i успокоїлась навiки!

Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!"

Кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе приговорює:

- Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радостi бiльш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали…

Вiн би й довго коло неї вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:

- Пусти, дядьку, вже ти її не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже:

- Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду… а я пiду лагодити весiлля!

Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й господи! Пiп зараз догадавсь та й каже:

- Царство небесне їй! Праведна душа була, упокой її господи со святими!

А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти читати псалтирi.

Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:

- Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!

Як же заспiвали вiчную пам'ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, - що то вже i казати, крiпко жаль! - та зараз i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!"

Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати:

- Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострiчала… а тепер… закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючiї сльози?.. Хто обiтре нам смажнiї уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм весiллячком!.. Береш своє дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi… квiточками заквiтчанi… i з правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той свiт.

Який зiбрався народ, - а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно багато дивилося, - так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти, дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, - стоїть над своїм дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зостається на свiтi з старiстю, з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомiльна, до усякого дiла невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже красива, так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на неї i по нiй журитись.

Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з мiсця не