Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Я вважаю, що місіс Чілліп має цілковиту рацію, — промовив я.

— Це ще не все, — вів далі підбадьорений чоловічок. — Місіс Чілліп сказала також, що релігія для цих людей є тільки проявом їхнього поганого настрою і гніву. І знаєте, мушу визнати, сер, — продовжував він, лагідно схиливши голову набік, — що я не знаходжу в Євангелії жодних виправдань для поведінки містера і міс Мердстон.

— Я теж ніколи не знаходив їх там.

— А тим часом, сер, — говорив містер Чілліп, — мушу зазначити, що їх дуже не люб­лять у нашому краї. А вони без усяких докорів сумління прирікають на вічні муки всіх, хто лише насмілюється не любити їх. Таких приречених багато тепер у нашій провінції, і кількість їх щодня зростає. Але місіс Чілліп справедливо зазначає, що Мердстони самі приречені на постійну кару, бо, уникаючи людського товариства, вони змушені годуватися власними серцями; а треба визнати, що серця їхні — отруйна їжа. А тепер, сер, щодо власного вашого мозку... вибачте, але я дуже цікавлюсь цим. Мабуть, ви піддаєте його великому роздратуванню, сер?

Але власний мозок містера Чілліпа був досить роздратований великими порціями глінтвейну, і мені неважко було відвернути увагу лікаря від цієї теми до його власних справ, що про них він і почав базікати безупинно протягом тридцяти наступних хвилин нашої розмови. Серед інших новин я довідався, що містер Чілліп з'явився на цей раз до Грейського кварталу з тією метою, щоб узяти участь в експертизі розумових здібностей одного свого пацієнта, який розладнав собі мозок непомірним вживанням алкоголю.

— І в таких випадках, сер, — сказав він, — я буваю надзвичайно нервовий. Я не можу терпіти так званих крутих заходів щодо пацієнтів. Це мене робить зовсім, так би мовити, нелюдяним. Знаєте, що я довго не міг опам'ятатися після поведінки тієї грізної леді, з якою ми разом чекали вночі на ваше народження, містере Копперфілд?

Я відповів йому, що завтра рано-вранці їду до тієї самої грізної леді, і що вона — одна з найніжніших і найдобріших жінок, у чому переконався б і сам містер Чілліп, коли б познайомився з нею краще. Але його налякала вже сама тільки думка про можливість будь-коли зустрітися з цією особою. Він перепитав з блідою посмішкою: «Невже це правда, сер? Чи це можливо?» — і майже відразу після цього наказав подати свічку і негайно вирушив до своєї спальні, немовби не вважав себе в безпеці у будь-якому іншому місці. Він стояв досить міцно на ногах, але я певний, що його лагідний пульс робив два чи три зайві удари на хвилину, бо такої тривоги він не зазнавав з того самого часу, коли моя бабуся, розчарувавшись, замахнулася на нього своїм капелюшком.

Відчуваючи велику втому, я також пішов спати; це вже було опівночі. Наступний день провів я у дуврському диліжансі; здоровий і неушкоджений ввійшов я до старої вітальні міс Бетсі, де вона, озброєна тепер окулярами, сиділа за чаєм. Бабуся, містер Дік і моя мила стара Пеготті зустріли мене з розкритими обіймами і радісними сльозами. Коли, після перших вигуків, розмова наша набрала спокійного тону, я розповів бабусі про свою зустріч з містером Чілліпом і про страшні спогади, що їх він досі зберігає про неї; це зробило їй невимовну приємність. Вона і Пеготті довго з цього приводу розмовляли про другого чоловіка моєї бідолашної матері і про його сестру, «цю жінку, яка вбиває», що їй ані за які кари та ні за які муки на світі бабуся моя не згодилася б подарувати інше ім'я, прізвище або характеристику.

ХХІІ. Агнес

Залишившись наодинці, ми з бабусею заговорилися до пізньої ночі. Я довідався, що емігранти надсилали на батьківщину листи, сповнені радісних сподівань. Містер Мікоубер справді переказав кілька невеличких грошових сум у рахунок тих «фінансових зобов'язань», що їх він оформлював так діловито, як між людиною і людиною. Дженет, поступивши на службу до моєї бабусі після повернення її до Дувра, остаточно покінчила з відреченням від чоловіків, уклавши шлюбний союз із успішним власником таверни. Бабуся також поставила хрест на цьому принципі та всіляко сприяла молодим людям і навіть сама присутня була на їхньому весіллі. Про все це, щоправда, я вже частково знав з листів, отриманих за кордоном. Містера Діка, звичайно, ми також не забули. Бабуся моя повідомила мене, що він якнайстаранніше переписує все, що трапляється йому під руку, і завдяки такій праці спромігся відсунути на достатню віддаль короля Карла Першого; і яка для неї велика втіха та винагорода, що містер Дік живе вільним та щасливим життям, замість того, аби замкненим монотонно коротати свій вік, і що ніхто крім неї не знає і не може знати, що за людина містер Дік.

— А коли, Троте, — сказала моя бабуся, злегка поплескуючи мене по руці своєю долонею, — ти збираєшся поїхати до Кентербері?

— Я винайму коня і поїду верхи завтра вранці, бабусю, якщо тільки ви не хочете проїхатися зі мною разом.

— Ні! — з властивою їй гостротою відповіла бабуся. — Я вже краще лишатимуся на місці.

— Тоді я поїду верхи, — сказав я. — Я б і сьогодні не зміг без зупинки проїхати через Кентербері, якби їхав до будь-кого іншого, а не до вас.

Їй дуже сподобались ці слова, але вона відповіла:

— Чого там, Троте, мої старі кістки почекали б і до завтра.

І вона знову легенько поплескала по моїй руці, а я замислено задивився у вогонь.

Замислено, бо не міг я опинитися знову тут, так близько від Агнес, і не відчути знову тих докорів і жалю, що так довго мучили мене. То були не жорстокі докори, бо вони навчили мене того, про що я не міг довідатися, коли молоде життя все лежало переді мною; а все-таки то були докори. Мені здалося, ніби бабуся знову говорить: «Ах, Троте! Сліпий, сліпий, сліпий!» І цього разу я краще зрозумів її.

Ми обоє мовчали кілька хвилин. Підвівши очі, я помітив, що вона все ще пильно спостерігає за мною. Мені здалося навіть, що вона стежить за ходом моїх думок.

— Ти побачиш, що батько її — вже сивий старий, — сказала моя бабуся, — хоч він щодо всього іншого став кращою людиною, виправився. Тепер він уже не вимірює всі людські прагнення, радості і лиха однією вузькою лінійкою. Повір мені, дитинко, що такі речі дають наслідки, і, буває, непоправні, перш ніж устигнеш їх виміряти будь-якою лінійкою.

— Я з вами цілком згодний, — сказав я.

— Ти побачиш, що Агнес така сама добра, така прекрасна, така розумна, безкорислива, як і раніше, як і завжди. Якби я знала вищу хвалу, Троте, то хвала ця належала б їй.

Не було для неї вищої хвали; не було для мене сильнішого докору. О, як далеко я збочив з прямого шляху!

— Якщо вона навчає юних