Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

розповіла, що бачилася з Агнес. Вони з «Томом» поїхали до Кента у шлюбну подорож, і там вона побачилася також з моєю бабусею. Агнес і бабуся були тоді цілком здорові. Весь час вони тільки й знали, що говорили про мене. «Том» ніколи не випускав мене зі своїх думок, як запевняла місіс Тредльс, за весь час мого перебування за кордоном. «Том» був для неї верховним авторитетом у всьому. «Том» був, очевидно, ідолом її життя, непорушним на своєму п'єдесталі. Що б там не було, вона зав­жди віритиме в «Тома» і любитиме його всім серцем.

Мене дуже розважала пошана, якою вона і Тредльс оточували «красуню». Не думаю, щоб таке поводження з прекрасною міс Кароліною здавалося мені цілком розумним, але все ж таки це було дуже приємно і дуже відповідало їхньому характерові. Якщо, приміром, Тредльс колись і відчував нестачу срібних ложок, що мали бути придбані в майбутньому, то, без сумніву, лише в тому разі, коли він подавав «красуні» чашку чаю. Якщо його лагідна дружина могла перед кимсь із гордістю підняти свою гарненьку голівку, то тільки через те, що вона — сестра «красуні». На деякі, хоч і дуже слабкі прояви примхливої вдачі, помічені мною в «красуні», Тредльс і його дружина дивились, очевидно, як на законне право, що його вона здобула від народження завдяки своїм дивовижним талантам. Вона була для них тим самим, що матка для робочих бджіл, і подружжя вважало за приємний обов'язок коритися такій володарці.

А втім, їхня готовість до послуг і цілковита самовідданість захоплювали мене. Вони пишались усіма цими дівчатами і незаперечно корились усім їхнім примхам. Якщо до Тредльса його люба жінка зверталась один раз за вечір з проханням принести щось сюди або віднести туди, або підняти нагору, або спустити вниз, то кожна з її сестриць зверталася до нього з подібними дорученнями принаймні дванадцять разів упродовж однієї години. Так само не могли вони обійтись і без Софі. Коли в когось розсипалися кучері, то одна тільки Софі могла привести їх до ладу. Коли якась сестриця забувала мелодію тієї чи іншої пісні, то одна тільки Софі могла її наспівати. Коли хтось із них забував назву якоїсь місцевості в Девонширі, то тільки Софі могла її пригадати. Треба про щось написати додому — Софі напише цього листа завтра вранці, перед чаєм. У сестриці обірвалася шовкова нитка, коли вона в'язала гаманець — хто ж, як не Софі, наверне плетіння на правильний шлях. Одним словом, дівчата панували в цьому місці безумовно, і не могло бути для них слуг старанніших і вірніших, ніж Тредльс і Софі. Скількох дітей Софі виховала за своє життя, я не можу точно визначити, але не підлягало сумніву, що вона знала всі дитячі пісні, складені колись англійською. У цьому, мабуть, і полягала найбільша привабливість місіс Тредльс. Чистим, звучним, сріблястим голосом проспівала вона за цей вечір не менше як дюжину найрізноманітніших арій, одну за одною, що її сестри замовляли кожна свою, при чому «красуня» командувала, звичайно, після всіх. Я був цілком зачарований. Найкраще було те, що зі всіма цими вимогами і примхами дівчата плекали велику ніжність і пошану і до Тредльса, і до Софі. Коли я почав прощатись і Тредльс зібрався проводити мене до готелю, поцілунки ринули на нього зливою, і я переконався, що нема в світі іншої кошлатої голови, яка користувалася б такою щирою пошаною і любов'ю.

Ми розлучилися з Тредльсом у загальній залі, і коли він пішов, я довго з величезною насолодою думав про всю ту сцену. Здавалося, ніби я раптом побачив тисячу троянд, що розквітли на горішніх поверхах цієї поважної будівлі, присвяченої вивченню британських законів. Присутність девонширських дівчат серед курних канцелярських крамниць, чай і сухарики, ігри та дитячі пісні в цій туманній атмосфері пергаменту і сургучу, червоних стрічок, чорних конвертів, чорнила, тонкого і товстого паперу, юридичних рапортів, позовів, резолюцій, оголошень, векселів, грошових рахунків була приємною до неможливості, наче я бачив сон, у якому вся відома султанська родина вступила до колегії адвокатів і ще взяла із собою до Грейської палати птаха, що говорить, дерево, що співає, і воду, що живить. У кожному разі, коли я пішов від Тредльса та повернувся до кав'ярні, виявилося, що мої думки про Тредльса значно змінились. Я почав думати, що він далеко піде, незважаючи на всіх британських слуг і метрдотелів.

Присунувши стілець до одного з камінів кав'ярні, я від міркування про Тредльса перейшов до споглядання примхливих малюнків вугілля, що догорало в каміні; швидко зникали візерунки, змінюючи один одного, і я почав думати про найголовніші повороти долі та розлуки мого власного життя. Камінів, опалюваних вугіллям, я не бачив рівно три роки, відколи виїхав з Англії. На європейському материку я часто спостерігав, як поліно, кинуте у вогонь, обертається помалу на сивий попіл, і це зав­жди нагадувало мені мої власні вмерлі надії.

Я міркував тепер з сумом, але без розпачу, про свою минулу долю, і міг без остраху дивитися в майбутнє. Дім, у найкращому розумінні цього слова, не існував більше для мене. Ту, що могла б запалитися найніжнішою любов'ю, я привчив бути моєю сестрою. Вона вийде заміж; інший замість мене заявить права на її ніжність, і ніколи не довідається вона про ту любов, яку плекало до неї моє серце. Це буде гідною карою за мою нерозважливу пристрасть. Що посіяв, те й зберу.

Але чи справді серце моє, випробуване в такому горі, тепер уже досить досвідчене, і чи можу я спокійно терпіти свою долю? Шукаючи відповіді на це запитання, я спинився очима на постаті, яка ніби вийшла з вогню, разом із моїми ранніми спогадами.

Маленький містер Чілліп, лікар, якому я був вдячний за деякі значні послуги, описані в першому розділі цієї розповіді, сидів у протилежному кутку і читав газету. Багато літ і зим промчало над головою містера Чілліпа, але виглядав він тепер, як і завжди, маленьким, тихим, лагідним і боязким чоловіком. Я певний був, що милий лікар зовсім не змінився від тієї самої ночі, коли сидів у нашій вітальні, чекаючи на моє народження.

Містер Чілліп залишив Блендерстон шість чи сім років тому, і я ніколи не бачив його відтоді. Він мирно сидів і читав газету, схиливши голову набік і сьорбаючи раз у раз тепленький глінтвейн. В усій його постаті було стільки ласки, що він ладен був, здавалося, просити пробачення у самої газети за те, що турбує її своїм читанням.

Я підійшов до нього і сказав:

— Як ваше здоров'я, містере Чілліп?

Дуже схвильований цим несподіваним запитанням з вуст незнайомої людини, він поволі, спиняючись після кожного речення, почав відповідати.

— Дякую вам, сер. Ви дуже добрі. Дякую вам, сер. Сподіваюся, що ви також здорові?

— Ви не пригадуєте мене?

— Та знаєте, сер, — відповів містер Чілліп, лагідно посміхаючись, похитуючи головою і уважно вдивляючись в моє обличчя, — у мене непевне враження, ніби риси вашого обличчя мені знайомі, сер, але я ніяк не можу пригадати вашого імені.

— А все ж таки ви знали це ім'я раніше, ніж я знав його сам.

— Та невже? Отже, ви хочете сказати, сер, що я мав честь,