Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
теплішало. Холод відступав дуже повільно.

— Мені нема чого забувати, — сказав я. — Я збрехав.

— Я не мала запитувати тебе про такі дурниці, — сказала вона. — Не знаю, що на мене найшло. Можливо, причина в тому, що я цілий вечір грала Анну Кареніну, загорнута в шубу, і мені здавалося, наче я Іду на трійці коней крізь безмежні сніги, все оповите романтикою і сентиментальністю часу, якого ми ніколи не знали. А можливо, це все через осінь, яку я взяла ближче до серця, ніж ти. Восени розриваються і втрачають силу всі пакти. Людина хоче… А й справді, чого ж людина хоче?

— Кохання, — сказав я, глянувши на неї.

Наташа сиділа на ліжку, погляд розгублено блукав по кімнаті, її охопили ніжність і жалощі до самої себе, і вона не знала, як їх подолати.

— Кохання, яке не зникає.

Я кивнув:

— Кохання перед запаленим каміном, у світлі ламп, з нічними поривами вітру, з шелестом опалого листя, з упевненістю, що ти нічого не втратиш.

Наташа потягнулася.

— Я знову зголодніла. Гуляш іще є?

— На цілу роту вистарчить. Ти справді після торту «Захер» їстимеш гуляш по-сегедському?

— Сьогодні ввечері я здатна на все. Залишишся сьогодні на ніч?

— Так.

— Добре. Тоді я більше не мучитиму тебе своїми нездійсненними осінніми мріями. Вони передчасні. Здається, в нас закінчилося пиво. Так?

— Ні, є. Я приніс.

— Поїмо в ліжку?

— Добре. Від гуляшу плям не буде.

Вона розсміялася:

— Я їстиму охайно. Якби ти мав вибір, що хотів би зараз робити?

23

Той сон приснився мені знову більш, ніж через тиждень. Я чекав на нього швидше і вже майже повірив, що ніколи його не побачу. В мені зажевріла слабка й обережна надія: може, він вже назавжди канув у небуття. Щоб його позбутися, я зробив усе, що міг; коли мене знову охопило відчуття — наче мені перейняло подих і я сторчма лечу в прірву, — відчуття, яке виникає у людей підчас землетрусу, я все одно квапливо і гарячково переконував себе, що то лише спогади.

Але я помилився. То був той таки липкий, тягучий, чорний сон, що й завжди, навіть іще страшніший, і мені було так само важко його позбутися. Дуже повільно я усвідомив, що це не реальність, а лише сон. Спершу я опинився у підвалі брюссельського музею, у цілковитій темряві і затхлим повітрям; мені здалося, що кам’яні брили згори і з боків сунуть на мене, щоб задушити. А потім, коли я так і не прокинувшись, судомно хапав повітря і з криком зірвався на ноги, мене почала засмоктувати в’язка трясовина; здалося, мене переслідують, бо я наважився перейти кордон і опинився у Шварцвальді, де за мною гналися есесівські собаки на чолі з чоловіком, що його обличчя я не міг згадувати, не здригнувшись аж до самих кісток. Вони мене впіймали, і я знову потрапив до приміщення, де стояли печі крематорію; беззахисний, відданий на поталу тим монстрам, я не міг дихати, бо мене, непритомного, саме зняли з гаку на стіні; поки на моє місце чіпляли іншого, решта жертв руками та зв’язаними ногами дряпали стіни, а кати укладали парі — хто витримає найдовше. Тоді я почув голос одного насмішника, від якого пахло парфумами, — він розповідав, як я колись, не зараз, а значно пізніше, рачкуватиму, благаючи спалити мене живцем, і що тоді відбуватиметься з моїми очима. Сон закінчувався так само, як завжди, — я закопав когось у саду і вже майже забув кого, але поліція знайшла в баговинні труп, і я не міг збагнути, чому не сховав його деінде, в кращому місці.

Минуло багато часу, перш ніж зрозумів, що я в Америці і мені все приснилося.

Я був такий виснажений, що довго не міг підвестися. Лежав і дивився на багряні відблиски ночі. Врешті-решт я встав і вдягнувся. Не хотів ризикувати — знову заснути і стати бранцем своїх жахіть. Зі мною часто таке траплялося — коли другий сон був іще страшніший, ніж перший. Тоді нерозривно перепліталися не тільки сон і реальність, але й обидва кошмари, і тоді перше видіння здавалося страшною явою, а мене охоплював цілковитий розпач.

Я спустився у готельний вестибюль, там світилася лише одна тьмяна лампочка. У кутку хропів чоловік, який тричі на тиждень чергував замість Мелікова. Його зморшкувате порожнє обличчя з ротом наопашки, з якого раз по раз зривався стогін, нагадувало лице жертви катувань, яку щойно непритомну зняли з гака на стіні.

Я теж належу до них, подумав я, до цієї банди вбивць, хоч і втішаю себе, що мене теж переслідували, вигнали і позбавили громадянства; я все одно народився серед нйх, і по-дурному було б тішити себе ілюзією, що на мій вірний, чесний, ні в чому не винний люд напали легіони з Марсу й усіх загіпнотизували. Ці легіони виросли серед моїх співгромадян, здобувши вишкіл у казармах під крики начальників-шкуродерів та слухаючи несамовиту демагогію на площах; їх охопила яавня furor teutonicus, тевтонська лють, яку так обожнювали гімназійні вчителі; вона розквітла серед слухняних рабів, шанувальників уніформ та носіїв звірячого атавізму, з єдиним застереженням — жодна тварина не здатна на таке звірство. То не було поодиноке явище! Тижневі огляди показували десятки тисяч роззявлених, несамовитих пащек — то не був терплячий, невдоволений народ, який мимоволі виконував наказ, то було первісне дике плем’я; воно так голосно тріумфувало, що аж пробило тонкий шар цивілізації і тепер валялося у власних кривавих нечистотах. Furor teutonicus! Священні слова мого бородатого гімназійного вчителя у великих окулярах. Як він їх смакував! І як їх смакував сам Томас Манн на початку Першої світової війни, пишучи «Думки про війну» та «Фридрих і велика коаліція». Томас Манн, цей оплот і вождь емігрантів. Як глибоко варварство мало пустити коріння, щоб навіть така милосердна людина і гуманістичний митець не зміг його позбутися цілком!

Вийшов на вулицю. Між стінами будинків іще спочивала ніч. Шукаючи світла я попрямував до Бродвею. На вулицю спадало скупе жевріння від кількох цілодобових забігайлівок із гамбургерами. У деяких із них, на високих ослонах, сиділи люди, ніби прокляті душі грішників. Світло на порожній вулиці здавалося ще примарнішим за темряву — у ньому не було сенсу,'тому в нашому сповненому змістів існуванні скидалося на неземне сяйво місячних кратерів — невидима сила впустила його у будинки і покинула там.

Я зупинився перед крамницею з делікатесами. На вітрині з печально лежали ковбаси «Мортаделла» та різноманітні содти сирів. Власника звали Ірвін Вольфф,

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: