Вовк-тотем - Цзян Жун

— Тож поплач, — сказав Старий, — тобі стане легше! Мені теж хочеться плакати. Вовки вже забрали до себе одного по одному старих монголів, і тільки мене, як навмисне, лишили тут, ніби забули про мене…

Старий подивився вгору на Тенґера й по його обличчю потекли сльози. Ї-ї… Ї… Ї… — ніби це плакав старезний вовк. Сльози Ченя полились рікою і разом зі слізьми Старого закапали на землю древнього Орхонського степу…

Вовчик, терплячи біль, простояв у своїй клітці-тюрмі рівно два дні. Надвечір другого дня вози Ченя Чженя та Чжана Цзіюаня зупинились, нарешті, на рівному схилі, густо вкритому осінніми травами. Їхні сусіди — родина Ґомбо саме встановлювали юрти. Череда Ґао Цзяньчжуна вже прибула на визначене для неї пасовище, тож Ґао чекав на хлопців у вибраному Старим Біліґом місці для встановлення юрти. Отара Яна Ке також уже наближалась до нового табору. Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ґао Цзяньчжун утрьох дуже швидко звели юрту. Ґасмаа доручила Баяру відвезти їм на возі два кошики сухого кізяка, тож троє хлопців, які ледве-ледве волочились два дні й одну ніч, тепер змогли розпалити вогонь, нагріти чаю та приготувати собі їжу. Ян Ке встиг приїхати ще до вечері. Несподіванкою було те, що він притягнув вуздечкою підібрану на дорозі велику гнилу голоблю від воза, якої було достатньо для двох разів приготування їжі, тож Ґао Цзяньчжун, який два дні ходив із кам’яним обличчям через те, що Чень Чжень викинув ті цілих піввоза кізяків, нарешті трохи заспокоївся.

Чень Чжень, Чжан Цзіюань та Ян Ке підійшли до воза-тюрми. Щойно вони зняли товсту повсть, якою була накрита клітка, як помітили, що з одного її боку Вовчик своїми навіть затупленими пазурями та зубами утворив дірку розміром із футбольний м’яч, а з інших двох боків на плетених з вербової лози стінках скрізь видно було сліди його пазурів та зубів, старий же військовий плащ був увесь укритий шаром вербової трухи. Серце Ченя зайшлося від страху: напевно, це Вовчик учинив учора вночі, коли вози зупинились на відпочинок. Якби вони помітили цю дірку трохи пізніше, то він, можливо, уже б виліз через неї й утік. Однак залізний ланцюг, на якому він був прив'язаний до поперечки на возі, став би причиною того, що Вовчик або ж задушився, або ж його розчавило колесами воза. Придивившись ретельніше, Чень Чжень помітив, що на шарі згризеної трухи є чимало плям крові, тому він поспішив із Чжаном Цзіюанем зняти з воза плетений намет. Вовчик миттю зіскочив на траву, тож Чень Чжень поспішив відв'язати інший кінець залізного ланцюга й відігнати Вовчика на бік юрти. Ян Ке швидко викопав ямку й закріпив у ній дерев'яний кілок, на який накинув залізне кільце й закріпив його залізною ж скобою. Вовчик, який удосталь натерпівся страху за цю поїздку, після того, як зістрибнув на землю, ніби все ще відчував, що йому паморочиться в голові, й дуже довго не міг твердо встояти на ногах, тож дуже кумедно влігся на бік на траву, яка, нарешті, більше нікуди не рухалась, а його стерті до крові лапи тепер не торкались ні до чого твердого. Вовчик так стомився, що майже не міг підвести голови.

Чень Чжень обома руками обійняв Вовчика за потилицю, а потім двома великими пальцями потягнув його з обох боків угору за щоки, відкривши таким чином його пащу. Він звернув увагу на те, що рана на шиї Вовчика вже не так сильно кровоточить, але корінь того поганого зуба увесь просякнутий кров'ю. Тоді він міцно затиснув голову Вовчика обома руками й попросив Яна Ке витерти малому зуби. Ян Ке, стиснувши в пальцях чорний зуб, похитав його й сказав:

— Зуб рухається, схоже, що він згнив.

Почувши це, Чень відчув біль, ще сильніший, ніж якби йому вирвали його власний гарний зуб. За останні два дні Вовчик постійно чинив спротив тому, щоб його водили на повідку чи возили у возі-тюрмі, не шкодуючи при цьому ані власної крові, ані долі, тож на його тілі в багатьох місцях утворились рани, однак при цьому він усе одно не жалів своїх зубів! Коли Чень відпустив Вовчика, той почав невпинно облизувати свій хворий зуб, причому було видно, що йому дуже боляче. Ян Ке у цей час дуже обережно помазав ліками усі чотири лапи малого.

Після вечері Чень Чжень зібрав залишки локші, м’яса та бульйону, змішавши їх для Вовчика у великій мисці у рідку кашу, й відніс її малому, коли вона вичахла. Оскільки Вовчик дуже зголоднів, то миттю виїв усе до дна. Однак Чень відчував, що малий ковтає їжу вже не так вільно, як раніше, вона часто йшла горлом назад, крім того, він постійно облизував той свій зуб, з якого йшла кров. З’ївши все, Вовчик раптом почав сильно кашляти, виплюнувши врешті з горла рештки їжі з кров’ю. У Ченя стало важко на серці: у Вовчика не тільки пошкодились зуби, але його горло й шлунок також сильно поранені. Однак який же ветеринар візьметься лікувати вовка?

Ян Ке сказав Ченю:

— Я тепер розумію, що вовки усі як один сильні й ні перед ким не схиляються не тому, що у вовчих зграях немає «зрадників» і слабаків, а тому що в жорстких степових умовах усі негідні особини відразу ж відсіюються.

Чень Чжень сказав із болем у голосі:

— Шкода цього вовченяти, за свої упертість і непокірливість він заплатив занадто високу ціну. Що стосується людини, то в три роки можна побачити, якою вона буде в зрілості, а в сім років — якою буде в старості, для вовка ж усе це можна з’ясувати в три і в сім місяців.

На ранок другого дня, коли Чень, як зазвичай, підмітав і прибирав у вовчому колі, він раптом помітив, що раніше сіро-білий вовчий послід раптом набув чорного кольору. Злякавшись, Чень поспішив знову розкрити пащу Вовчика й оглянути її та помітив,