Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— Недобре так говорити. Вона ж годиться тобі в бабусі.

— По-перше, хто сказав, що мені потрібна бабуся? По-друге, ця жінка перетворилася на гадюку, яку треба знищити. А ти — чого ти ще хочеш? Поки вони там колотяться, до тебе їм діла не буде.

Звернувши на вулицю Паунеро, Відаль ураз відчув, що поруч нікого нема. Він глянув туди, де мав ступати Ісідоріто. Нікого. Озирнувся на ріг: син віддалявся в напрямку вулиці Бульнес.

— Ти що, не йдеш додому? — гукнув Відаль.

— Іду, старий, іду. Зроблю тут дещо й повернуся, — відбуркнув Ісідоріто.

Відаль подумав, що рано чи пізно в житті неминуче надходить час, коли всі твої дії викликають хіба що роздратування. Тоді лишається єдиний спосіб відновити втрачений авторитет: померти. «Скоро діждеться», — майнув у нього в голові двозначний висновок.

Так він дійшов додому. У під’їзді, зіпершись на двері, стояв Больйоло. Злякавшись, чи той не підслухав, бува, його розмови з собою, Відаль підкреслено ввічливо привітався:

— Сеньйоре Больйоло, як ваші справи? Що чувати?

Сусід відповів не одразу.

— Не дивуйтеся, що я не хочу вітатися з вами, — сказав він нарешті. — Для мене той, хто не виконує моїх прохань, однаково що мертвий. Ба гірше: я ставлюся до таких як до дрібної наволочі.

Глипнувши на Больйоло знизу вгору, Відаль стенув плечима й пішов до себе. Замкнувся й пообіцяв собі неодмінно відлупцювати його, коли виросте. У кімнаті було холодно. «Дивно, — подумав Відаль. — Щойно ми розмовляли про нього з Ісідоріто, а через кілька хвилин я його зустрічаю». Ці знаки — чи радше збіги — нагадують нам про те, що життя, цілком обмежене й конкретне для людини, чутливої до нетутешніх пересторог, завжди готове втягнути її у вир надприродних страхів. Відаль поставив грітися воду. Треба при нагоді поговорити про знаки з Аревало. Замолоду, під час безконечних нічних прогулянок, хлопці вели блискучі філософські диспути, але з літами, напевне, втомилися від життя. Відаль узяв собі мате, умостився в кріслі, заплющив очі й почав гойдатися, потроху цмулячи напій. На вулиці залунала сирена — із тих, що колись стояли на автомобілях. Потім Відаль почув, як удалині, хитаючись на повороті, до нього з металічним скреготом мчить трамвай, і зрозумів, що йому це сниться. Усі недавні події забулися; тепер дон Ісідро сподівався побачити себе на світанку в рідному домі на вулиці Парагвай, де в сусідній кімнаті спали батьки. Почувся гавкіт. Це, мабуть, Шпиг, їхній пес, прив’язаний у дворі до гліцинії. Відаль уявив — чи то йому наснилось, — як переказує цей сон Ісідорітові, а той погоджується, мовляв, усе це дуже кумедно — старі трамваї та автомобілі з такими чудернацькими сиренами. І ось уже стало непросто відрізняти думки від сну. Уперше Відаль зрозумів, чому кажуть, наче життя — це сон: коли довго живеш, події свого життя, як і сон, стає неможливо переказати, тому що нікому це не цікаво. Та й люди, коли помирають, лишаються для живих тільки героями сновидінь: вони забуваються, тануть в імлі, мов сни, колись такі реалістичні, про які тепер ніхто не хоче слухати. Інколи батьки знаходять вдячних слухачів у власних дітях, і так померлі чіпляються за останнє відлуння життя в довірливій дитячій уяві, допоки те не згасне в пам’яті, наче вони ніколи не існували. Відаль сказав собі, що йому пощастило — у нього досі є друзі: Нестор, Джимі, Аревало, Данте, Рей. Мабуть, він і справді задрімав: коли у двері постукали, він підскочив. У кімнаті запали сутінки. Відаль провів рукою по волоссю, поправив краватку і відчинив. На порозі тьмяніли силуети двох чоловіків.

Швидко оговтавшись, Відаль упізнав Еладіо з авторемонтних майстерень. Другий, який тримався позаду, був йому незнайомий.

— Сеньйори, чим можу служити? — озвався Відаль, корячись давньому звичаю гостинності. — Заходьте, будь ласка. Заходьте.

Еладіо був невисоким літнім чоловічком, кривоносим і чисто виголеним, з апатично вигнутими вустами. Він шепелявив, і від цього здавалося, начебто між зубами в нього піниться слина.

— Ні, дякую, — мовив він. — Ми мусимо вернутися до друзів.

— Не стійте в дверях, прошу вас, — наполягав Відаль.

Гості все-таки не зайшли, а він не здогадався ввімкнути світло. Його дратувала якась нарочита стриманість у поведінці Еладіо. Крім того, Відаль не міг зрозуміти, пощо прийшов незнайомець, хто він такий і чому їх не відрекомендували.

Чужинець ховався в сутінках. «Я десь його бачив, — міркував Відаль. — Когось він мені нагадує». Еладіо помітно нервувався. Якщо вони принесли йому кепські новини, подумав Відаль, то мали б усе пояснити одразу. Вони розбудили його, урвали спогади, а тепер ще й поводяться якось незрозуміло. Він хотів був утретє запросити їх увійти, коли побачив, що Еладіо ніяково всміхається. Відаль онімів від подиву, і тим неймовірніше після цієї усмішки прозвучали слова.

— Сталося дещо погане. Не знаю, як і сказати вам, — Еладіо знову боязко всміхнувся й повторив: — От не знаю і все. Того і взяв з собою хлопчину. Сам я такого робити не звиклий, боявся йти, а вдвох, як то кажуть, легше. Бачте, який я збентежений — навіть не познайомив… це Пако. Знаєте його? Пако, слуга з готелю. І як там той нещасний Віласеко? Нікого немає,