Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

між ними дистанцію. Відаль усміхнувся, сумно поглянув на Неліду й пішов, хитаючи головою. Яке безглуздя, думалося йому, він, дорослий чоловік, хвилюється через бажання позалицятися до дівчиська, а надто через одненьку невинну розмову. Це взагалі непростимо. Так, намагаючись опанувати себе, Відаль роззирнувся, нібито щось шукав, і тихо промовив: «Нестор не перебільшував. Ранок і справді гарний». Він ішов, огинаючи смітники, розставлені обабіч вулиці довгими паралельними рядами. Вони стільки років товаришують із Нестором; чому ж донині Відаль зовсім його не знав? Чи він аж такий байдужий? «Звісно, допитливим мене назвати важко, а без цікавості й відкриттів не буває; одначе всі допитливі люди, яких мені випадало знати, дурні». Виявляється, Нестор може вхопити суть і викласти її доступними словами. І як не полюбити його після історії про гроші та клинів із себе самого? Так багато говориться про самотність, але хіба можна бути самотнім із друзями?

На розі біля хідника дон Ісідро завважив візок лахмітника, навантажений пляшками й старими газетами. Збоку на візку було написано: «Збір вторинної сировини». Міркуючи про те, що зусилля міської влади гуртують людей і точно визначають місце кожному, ліворуч біля стіни, метрів за два від себе, Відаль зненацька почув звук, наче вибух. Іще не оговтавшись від миттєвого замішання, побачив лахмітника, який, без жодної на те причини й, очевидно, добряче прицілившись, жбурляв уже другу пляшку. Дон Ісідро відчув на обличчі вітер, озирнувся в пошуках підтримки, але на обличчях трьох-чотирьох випадкових роззяв — один збирався перейти вулицю й зупинився, ще кілька базікали біля брами сусіднього житлового будинку — враз побачив лютий вишкір хижаків, ладних кинутися на жертву. Відаль інстинктивно крутнувся на місці й дременув геть, проте невдовзі з подивом зрозумів, що втомився — а в юності ж у «Спортіво Палермо»[20] він добре долав короткі дистанції — і що біжить дедалі повільніше. Йому стало лячно. Раптова й незаслужена агресія, втома (ознака несподіваної фізичної немочі), кволий біг, іще страшніший, ніж сам напад, — усе це дуже його схвилювало. Неліда, яка все ще стояла в під’їзді, простягла йому руки й підтримала.

— Ісідро, що таке? — запитала вона.

Відаль завагався. Чи це збентеження пов’язане з тим, що допіру сталося? І як пояснити, щоб Неліда не подумала й не сказала «пусте, невелика біда»? Чи не опиниться він у становищі хлопчака, що, налякавшись, зумисне перебільшує небезпеку? Тепер він уже не той, що колись. Заводіякою Відаль ніколи не був, та не був і вайлом. І ось уже вдруге за тиждень ця дівчина проводжає його додому. Раніше так не було. Ні, він мовчатиме. Що йому ще залишається? А якщо Неліда візьметься розпитувати? Скільки тоді мовчати? Що довше він зволікатиме, то менш правдиво прозвучить зізнання, і Неліда втратить довіру до нього.

Утім, вона нічого не питала. Відаль дивився на неї з удячністю, аж доки не зрозумів, що це означає. Вона, мабуть, думає, що йому дуже й немає чого пояснювати.

— У мене жбурляли пляшки, — вимовив він передовсім із самолюбства.

Сидячи поруч на ліжку, Неліда гладила і пригортала його. «Вона вважає мене старим, — подумав Відаль, — от і ставиться, як до маленького хлопчика».

XIV

Відаль розглядав її зблизька — губи, відтінки шкіри, шию, руки, такі виразні і загадкові — і раптом подумав, що не поцілувати дівчину буде нестерпно. «Я збожеволів», — сказав він собі. Поцілувати Неліду означало би знищити ніжність, яка струмує від неї. Ні, так не можна, він розчарує дівчину, а себе виставить егоїстом, нездатним правильно зрозуміти щедрий порух душі; лицеміром, чемним з вигляду, та насправді пойнятим брудною хіттю; дурнем, який насмілився її виявити. «Таке зі мною вперше, — подумав він (а заразом відзначив, що самокоментарі вже стали для нього звичкою). — Раніше в таких ситуаціях я поводився так, як годиться чоловікові з жінкою, а тепер…» А раптом він помиляється? Раптом із невиправної сором’язливості втрачає чудову нагоду? Чом би не дивитися на речі просто, не думати, що Неліда й він?..

— Нелідо! Нелідо! — голосно покликав хтось у під’їзді.

Неліда зашарілася. Дон Ісідро мало не звелів їй вийти від нього через суміжну кімнату, але, на щастя, змовчав, усвідомивши, що ця дурна та ница пропозиція образить горду дівчину. Вона поправила спідницю й зачіску. Відаль міркував, що будь-хто, побачивши їх удвох, не візьме на віру жодних пояснень, а його вважатиме брехуном чи щонайменше бовдуром. Це суперечило його нещодавнім думкам.

Неліда відчинила двері і вийшла, піднявши голову й не дивлячись на Відаля. Той прислухався. Спочатку було тихо, а потім сердитий чоловічий голос запитав:

— Куди це ти поділася?

— Не кричи на мене, — відповіла вона.

Відаль підвівся, готовий її захистити. Постояв, дослухаючись, але почув лише, як віддаляються кроки, і впав на ліжко, збагнувши, що нічого більше не вдіє. Звиклий до розчарувань, спробував відігнати прикрі думки, щоб заснути; трохи поспав, а прокинувся відпочилий і в доброму гуморі.

«Закохані палко сваряться й хутко миряться», — думав Відаль, тамуючи страх за Неліду.

Він рушив у туалет — нарешті успішно: ніхто йому не зустрівся. Попив холодної води з-під крана, збризнувши лице: на щастя, цілком безпечна розвага. Після епізоду з лахмітником найрозумніше було б, напевно, сидіти у себе в кімнаті. Хіба не читав він десь у журналі, буцімто люди влазять