Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Тому цілком можливо, я ще встигну зводити тебе сьогодні в ресторан на шиш-кебаб.

Задзвонив телефон.

Таґґарт узяв слухавку. Його викликали із Мехіко.

Істеричний голос на протилежному кінці дроту належав захиснику його політичних інтересів у Мексиці.

— Джиме, я нічого не міг удіяти! — заскиглив він. — Взагалі нічого! Не було жодного попередження, клянусь богом, ніхто не очікував, ніхто не міг передбачити. Я старався, як міг, мені нема чого закинути, Джиме, це був грім серед ясного неба! Щойно вийшла постанова, п’ять хвилин тому, вони просто поставили нас перед фактом! Уряд Мексиканської Народної Республіки націоналізував копальні та залізницю «Сан-Себастьян».

* * *

— …тому я можу запевнити джентльменів, членів правління, що причин для паніки немає. Цього ранку стався прикрий інцидент, але я обізнаний із внутрішньополітичними процесами у Вашингтоні, які впливають і на зовнішню політику, тому переконаний, що наш уряд домовиться про справедливе розв’язання проблеми з урядом Мексиканської Народної Республіки, і ми отримаємо повну компенсацію за наше майно.

Джеймс Таґґарт стояв за довгим столом, звертаючись до Ради директорів. Його голос був чіткий, монотонний і випромінював безпеку та впевненість.

— З приємністю повідомляю, що я передбачив можливість такого розвитку подій і вжив усіх застережних заходів для захисту інтересів «Таґґарт Трансконтиненталь». Кілька місяців тому я доручив виробничому відділу скоротити кількість поїздів на гілці «Сан-Себастьян» до одного потяга на день і забрати звідти наші найкращі локомотиви та рухомий склад, а також будь-яке вартісне обладнання. Мексиканському урядові перепало лише кілька дерев’яних вагонів і один дуже старий паровоз. Моє рішення врятувало для компанії мільйони доларів; після точного підрахунку цифри буде надано вам.

Однак я вважаю, що наші акціонери цілком виправдано очікують, що люди, причетні до цієї катастрофи, візьмуть на себе відповідальність за наслідки власного недбальства. Тому я пропоную, щоб ми вимагали відставки містера Клеренса Еддінґтона, нашого економічного консультанта, який порадив компанії побудувати гілку «Сан-Себастьян», а також містера Джулза Мотта, нашого представника у Мехіко.

Представники правління, які сиділи за довгим столом, уважно його слухали. Вони думали не про те, що робитимуть, а про те, що скажуть людям, яких представляють. З огляду на це, промова Таґґарта цілком їх задовольняла.

В кабінеті на Таґґарта вже чекав Оррен Бойл. Коли вони залишилися віч-на-віч, Таґґартова поведінка змінилася. Він привалився до столу, плечі опустилися, лице зблідло і обм’якло.

— Ну? — спитав він.

Бойл безпорадно розвів руками.

— Я перевіряв, Джиме, — сказав він, — все так і є; д’Анконія втратив на тих копальнях власних п’ятнадцять мільйонів доларів. Жодної афери не було, все чесно. Він вклав власні гроші і втратив їх.

– І що ж він тепер збирається робити?

— Не знаю. Ніхто цього не знає.

— Але ж він не миритиметься з тим, що його пограбувати? Д’Анконія розумний, у нього має бути якийсь козир у рукаві.

— Дуже на це сподіваюсь.

— Він розгадував комбінації найспритніших шахраїв світу. Невже заплющить очі на жалюгідну директиву жменьки політиканів-латиносів? Д’Анконія має щось придумати, а ми повинні встигнути до нього приєднатися.

— Це залежить від тебе, Джиме. Він же ж твій друг.

— Який з біса друг? Ненавиджу цього сучого сина.

Він викликав секретаря. Той нерішуче ввійшов. Мав нещасний вигляд. Це був уже дещо підтоптаний парубок із безкровним обличчям, вираз якого свідчив про хороше виховання благочестивої бідності.

— Ти домовився про мою зустріч із Франциско д’Анконією? — гаркнув Таґґарт.

— Ні, сер.

— Але, чорт забирай, я ж наказав зв’язатися…

— Я не зміг, сер, хоч як намагався.

— Спробуй іще.

— Сер, річ у тім, що я не зміг домовитися з ним про зустріч.

– І чому ж?

— Він відмовився.

— Хочеш сказати, що він відмовився зі мною бачитися?

— Так, сер, саме про це і йдеться.

— Він не зустрінеться зі мною?

— Ні, сер, не зустрінеться.

— Ти розмовляв із ним особисто?

— Ні, я спілкувався з його секретарем.

— Що він тобі сказав? Що саме він сказав?

Молодик завагався і став іще нещасніший.

— Що він сказав? — наполягав Таґґарт.

— Містере Таґґарт, він сказав, що сеньйор д’Анконія назвав вас занудою.

* * *

Ухвалену пропозицію охрестили «Засадничими нормами проти розбрату». Проголосувавши за неї, члени Національного залізничного альянсу сиділи в осінніх вечорових сутінках просторої зали, уникаючи дивитися один на одного.

Національний залізничний альянс виник як організація, покликана захищати інтереси залізничної промисловості. Досягти цієї мети можна було, заручившись обіцянкою кожного члена підпорядкувати свої власні інтереси інтересам усієї галузі; інтереси ж галузі належало визначати голосуванням, і кожен член зобов’язаний був дотримуватися будь-якого рішення, ухваленого більшістю.

— Колеги за фахом чи за галуззю мають єднатися, — казали організатори Альянсу. — У нас спільні проблеми, спільні інтереси, спільні супротивники. Чублячись між собою, ми розпорошуємо власну енергію. Натомість слід виступити єдиним фронтом проти всіх, хто cтворює нам перепони. Лише об’єднавши зусилля, нам вдасться досягти успіху.

— То проти кого ж виступатиме цей Альянс? — запитав би скептик.

І почув би таку відповідь:

— Не проти когось конкретного. Але якщо ставити питання таким чином, то Альянс спрямований проти вантажовідправників чи виробників залізничного устаткування, які можуть на нас нажитися. А проти кого створюються будь-які спілки?.

— Саме це мене й цікавить, — зауважив би скептик.

«Засадничі норми проти розбрату» вперше було згадано публічно і поставлено на голосування на щорічних загальних зборах Національного залізничного альянсу. Але всі вже про них давно чули. «Засадничі норми…» тривалий час, а надто останніх три місяці, обговорювали приватно. У великій залі сиділи президенти залізниць. Їм не подобалося нове правило; вони сподівалися, що питання про його ухвалу не постане. Але воно таки виникло, і всі проголосували «за».

У промовах перед голосуванням не було названо жодної залізниці. Йшлося винятково про соціальне благо. Мовляв, суспільному добробуту загрожує нестача транспорту, натомість залізниці знищують одна одну через агресивну конкуренцію, через брутальну політику вовчої зграї. Є регіони, де залізничне сполучення взагалі відсутнє, натомість цілі великі області, що мають дві чи й більше залізниць, конкурують за об’єм перевезень, якого заледве вистачає для однієї. Було наголошено, що для молодих залізниць є великі можливості у позбавлених залізничного транспорту регіонах. І попри недостатній поки що економічний стимул, кожна патріотично налаштована залізниця мусила би взятися забезпечувати транспортом нужденних мешканців, адже основна мета залізниці — це суспільні інтереси, а не прибуток.

Далі йшлося про значення для суспільного добробуту великих і міцних залізничних систем, і що колапс будь-якої з них стане національною катастрофою. І що якщо одна з таких залізниць зазнала нищівних втрат, намагаючись зробити патріотичний внесок у міжнародне добросусідство, то вона має право розраховувати на суспільну підтримку, що допоможе витримати