Українська література » Сучасна проза » Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

Читаємо онлайн Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвідділу дивізії, й одвернувся, став над шахівницею, напружив червоний карк.

— Пішли… — запропонував старий знайомий і сам пішов попереду.

Вони вдвох вийшли.

— Слухайте, — промовив начальник спецвідділу дивізії апатично вже надворі, в темряві. — Бачите, яка темрява?..

Я думаю, що вам взагалі немає сенсу тікати. Куди? А головне — чого? (Зітхнув.) Ви потрапили в таку ситуацію, з якої, брат, немає виходу… Взагалі… І не можна втекти.

Павза.

— Проте, на всякий випадок, майте на увазі — крок ліворуч, крок праворуч… Краще йдіть просто… Тепер праворуч… Просто… А крім того — від мене утікати — то було б не шляхетно, бо хлопці ж вас упіймають неодмінно, і мені тоді сорому не обібратись — такий конвоїр!..

Всю цю тираду начальник проказав ніби сам до себе, з нудьги й замовк.

Вони йшли мовчки, натикаючись у темряві на стовпці, причому — ініціативу шукання дороги начальник ніби цілком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:

— Може, лівіш?

— Може, правіш?..

— А шукайте там клямки. Є? Тягніть…

Так вони опинилися в затишній хатині — в тихій, чисто прибраній кімнаті. Замість буйної й ексцентричної ілюмінації, що була в штабі, тут світили тільки дві лямпадки під образами. Стіл був накритий білою скатертиною, ліжко чисто застелене… Взагалі було щось великоднього в цій хаті, в якій стіл застилався білою скатертиною, без сумніву, тільки на Великдень та ще на Різдво. На столі стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимові рукою на місце на лаві біля столу, а сам пройшовся по хаті, по земляній долівці, посиланій піском, заклавши руку за борт шинелі й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тоді став біля гаряче натопленої груби й так стояв, підперши комин спиною.

Максим поклав папірець на стіл, узяв ручку, вмочив її в чорнило і, витерши лівою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правій, застиг у нерухомості. Він не думав про те, що писати. Власне, він нічого не думав. Сидів… По тілу розливалось тепло, промерзлі на снігу ноги починали відходити, — Максим ворушив пальцями, відчував шалений біль у суглобах, і від того було приємно — біль у ногах відволікав увагу від усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи її все покинути й зосередитись на собі… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цілу вічність. Максим ніби втопився в блаженному забутті. Нарешті зринув із того забуття. Помалу зосередив увагу на папірці — половинка листа з зошита! Оглянув його з обох боків, наморщив брови і, зітхнувши, повернув лице до начальника:

— Що ж писати?

— А… — махнув той рукою. — Пишіть що–небудь.

Максим розгонисто написав, до кого адресується, потім дату, потім своє ім'я й призвіще, рік народження, соціяльний стан батьків і свій, свою освіту, фах, скільки років сидів у тюрмі, а скільки в таборах Сєвлагу… Тут папірець скінчився, і Максим так на півслові й обірвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влізло й те, що написав. Хотів на закінчення поставити «і т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.

— Вже, — промовив із полегшенням.

— Добре, — промовив начальник і не поворухнувся. Він стояв, заплющивши очі, біля теплого комина й, далебі, дрімав.

Максим поклав ручку і, склавши руки на столі, відпочивав — сидів нерухомо теж, ліньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотів було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись і промовити слово. Втома. Нарешті він таки змусив свій язик поворухнутись:

— Гм… Скажіть… Навіщо ви взяли того… Христа на Голготі?..

— Здасться, — буркнув начальник спецвідділу. Потім додав, не розплющуючи очей: — В тім ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронія.) Бо начальник ОСО армії має свої поняття, а начальник спецвідділу дивізії має, брат, свої…

«Та не може бути!!» — хотів аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув — далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, не розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стану груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив:

— Ну, що ж… Пішли!..

А на дворі начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотав, либонь, ні до кого:

— От бардак на цьому світі діється… Все з глузду з'їхало к чортовій матері!..

Це він промовив у мряку, невидимий, так що й невідомо, чи то саме він промовив, а замість «к чортовій» ужив інший, менш пристойний, але більш динамічний епітет. І додав уже сердито й ніби аж із заздрістю:

— Вам то що!..

Коли вони ввійшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахівницею, спершись однією ногою на стілець, і жував мундштук від цигарки, як кінь вудило, а його партнер пахкав димом із люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Він, мабуть, так і не поворухнувся за весь час відсутності Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сіна, завихрена вітром. Не поворухнувся він і тепер.

Начальник спецвідділу дивізії подав Кутузову папірця, позіхнув і поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидів при столі.

— Добре… — сказав Кутузов і, не дивлячись, кинув папірця на стіл. А тоді звівся й підійшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Він, видно, був уже п’яний, очі мав червоні. Чи то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, — може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.

— Ну, от… — сказав нарешті Кутузов. — Ми маємо дуже мало часу. Війна, брат, і ніколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрі в корень!» — сказав хто? Козьма Прутков… Отож! Так коротко й прямо — в чом дєло?! А дєло в тому, що ви нам не підходите. Взагалі не підходите. По калібру. Еге ж, по калібру! Це геніяльно сказано, що? Запишіть там… Ось у цьому і все дєло. Ви занадто… ну, як так сказати, — норовистий… Ні, гордий. А через те перед вами стоїть дилема… Підкреслюю: перед вами, а то ви все думаєте, що перед нами, гм… А дилема

Відгуки про книгу Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: