Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Мало хто плакав прилюдно в місті Лa-Рошелі, коли гугенотське військо виступало за браму. Всі раділи, бо надходила година господня, година його перемоги. У більшості солдатів родини лишились далеко, серед ворогів, і вони твердо сподівалися визволити своїх рідних. Тож це було велике свято — йти на таку війну.

Але сталося так, що поборників істинної віри розбили.[28] Двох тяжких поразок завдало їм католицьке військо, хоч вони не були слабші числом: з обох боків билося по тридцять тисяч. До протестантів надійшли підкріплення і з півночі, і з півдня Франції. Крім того, вони могли сподіватись на допомогу принців Оранського й Нассауського та герцога Цвайбрюкенського.[29] Адже віра не знає ні кордонів між країнами, ні різниці в мові: хто стоїть за правду, той мені товариш і брат. А проте їх аж двічі тяжко розбили.

Так вийшло тому, що Коліньї був надто повільний. Йому слід було куди навальніше поспішати назустріч своїм чужоземним союзникам, щоб перенести війну в саме серце Франції. А він натомість дав ворогові напасти зненацька, ще як вони відійшли зовсім недалеко від Лa-Poшелі, покликав на поміч Конде й пожертвував принцом крові, аби тільки врятувати військо. Загинув Конде під Жарнаком, від пострілу з засідки. Велика радість була тоді у війську герцога Анжуйського; трупа возили прив'язаного на ослиці, щоб усі солдати бачили його й думали, що незабаром протестантів винищать до ноги. Та Анрі Наваррський, небіж убитого, краще розумів божу волю. Тепер настала його черга, він очолив військо.

Досі він тільки їхав на коні, більш нічого, але й того було немало. Мчиш назустріч ворогові, зовсім безвинний, чистий і свіжий, а він увесь заплямований гріхами і має бути покараний. Та це його діло, і тим гірше для нього, а ми цілі дні, по п'ятнадцять годин, у русі, ми не сходимо з коней, не знаємо втоми, не чуємо свого тіла — яка розкіш! Юнака підхоплював вітер і ніс, мов на крилах, очі його ставали дедалі ясніші й гостріші, він бачив так далеко, як іще ніколи, бо попереду був ворог. Але той ворог нараз виявився не десь, не в далині. Він озвався зовсім зблизька: від нього прилетіло гарматне ядро. Постріл пролунав не гучно, але ядро справді лежить на землі — важке, кам'яне.

На початку кожного бою Анрі відчував страх і мусив його переборювати. «Якби ми не знали страху, — сказав йому один пастор, — то не могли б і перемагати його на славу божу». Анрі опановував своє хвилювання й ставав на те місце, де падав перший вояк. Так зробив колись його батько Антуан, і в нього влучило. Та в сина кулі не попадали, страх його зникав, і він мчав зі своїми вперед, щоб оточити ворожі гармати. Коли це вдавалось, ото була радість!

А тепер Конде, його дядька, не стало, і на безтурботного юнака враз лягла справжня, тяжка відповідальність. Негайно приїхала його мати Жанна й сама показала його військові як нового полководця — спершу кінноті, а потім піхоті. Анрі душею, честю і життям заприсягся, що ніколи не зрадить їхньої правди, і все військо привітало його гучним криком. За все це йому доводилось тепер не тільки мчати верхи назустріч вітрові, а й засідати в раді. Це було б досить нудне діло, якби не траплялося кумедних випадків. Особливо потішив його лист до герцога Анжуйського. Так тепер титулували другого з іще живих синів Катерини, який раніш мав тільки титул монсеньйора, — звали його теж Анрі, і він був один із тих «трьох Анрі», що вчились разом у Парижі. А тепер вони воювали один проти одного.

І ось той Анрі звернувся до нього з посланням, у якому пихатим, повчальним тоном нагадував про його обов'язок і повинності перед королівством. Це б іще можна стерпіти, якби не манірний стиль, — мабуть, послання вимучував у поті чола секретар-чужоземець, або ж Анрі-монсеньйор, якщо то писав він сам, не знав уже як і хизуватися вишуканістю та вченістю, достоту мов його сестриця Марго! І принц Наваррський у своїй відповіді висміяв усю їхню вельможну сімейку. Автор послання, мовляв, висловлюється наче який чужоземець, мови простих людей цієї країни він не знає. Ну, а правда, звичайно, там, де говорять як слід французькою!

Посилаючись на мову й стиль, Анрі виказав дещо таке, чого й не усвідомлював: адже він і сам був трохи чужинець, і мова, якою він говорив змалечку, була не зовсім французька. Звісно, відтоді він навчився говорити мовою двору, школи, а нарешті й мовою солдатів та народу, що була йому найлюбіша. «Французьку мову я собі обрав!» — ще скаже він згодом, коли знов усвідомить, хто він і звідки. А тепер він волів вірити, що ця мова його рідна і єдина. Він спав, коли доводилося, зі своїми людьми на сіні, не роздягаючись, і мився ненабагато частіше за них, і тхнув, і лаявся так само, як вони. Деякі звуки французької мови він і досі вимовляв трохи не так, одначе не хотів того помічати, забув і про те, як колись на шкільному подвір'ї двоє його тезків штовхали один одного під бік та сміялись, коли він замість «тарілка» казав «талірка». Але він і досі вимовляв це слово так.

Інколи він виразно бачив у бойових діях адмірала Коліньї помилки. Це бувало тоді, коли його не захоплювало до останку жадання жити і мчати вперед на коні. Здебільшого йому вдавалося, що битись — це важливіше, ніж вигравати