Молоко з кров'ю - Люко Дашвар

— Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.

— Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл.

— А я б назвала Жоффреєм.

— Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала?

— Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями.

— Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.

— А що є? — На чоловіка суворо глянула.

— Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.

— А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?

— А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.

— То наш рік уже скінчився? — Льошку очима пропекла, він і схаменувся.

— Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема.

— Звісно! — погодилася. — І дружина у тебе — найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше!

— І хіба погано? — не зрозумів.

— Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами.

— Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати?

— Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся головою об стінку… нову угорську.

Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.

— Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм.

На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Маруся— з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла.

— І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка.

— До матері схожу, — Маруся йому.

— Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.

— Ні, Льошо. Сама піду.

— Так і я з тобою.

— Ні, — знову. — Сама хочу.

— І… чому? — не втримав образи.

— Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився.

— Коли?

— Давно, ще до того, як Юрко народився.

— І що?

— Довга розмова. Потім розкажу.

— А намисто це кляте нащо вдягла?

Маруся як почула — аж трусонуло її.

— Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухалася тебе, майже рік не носила… І що? Щастя через край полилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора, як той кришталь, щоб він був розколовся! — заговорила тихо, грізно.

— І в чому я перед тобою винуватий?

— Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була… І вінчатися… А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічого… Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним.

— Який путь? Марусю, ти про що?

Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей притисла, цілує.

— Сон був…

Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід — бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку — хіба є краща за Марусю, а з іншого — нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізично весь час тримає напоготові.

— Та що це я? — відмахнувся. — Все гаразд.

Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували:

— Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері лишилася.

— А я? — розлютився Льошка.

— Крісла стережи, — розсміялася і пішла у степ.

Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник — півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив Пив мовчки. До пізнього вечора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги.

увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся — сам. Ще налив.

— За твоє, Марусю, здоров'я!

Упав і заснув біля нової угорської стінки.

Того вечора Маруся довго не могла синочка угамувати — все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі и далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла.

— Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове?

— Від баби Параски. — Орися не здивувалася питанню.

— Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розповідала.

— Якось усе часу не було, — знизала плечима, наче вибачилась Орися.

— Тепер розкажи, — попросила Маруся. — А у неї звідки коралі?

— Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла — боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася — мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б.

— А що з мамою твоєю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було?

— Заарештували їх перед самою війною — і маму, і тата… Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди мене сховали, потім у Рокитне до баби Параски переправили. Така ось гірка історія.

— Страшно… Страшно як, — прошепотіла Маруся. — Чого ж це я жила майже до тридцяти років і ніколи про своїх бабів не питала?

Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з ниткою відклала.

— Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Параска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щастя бережуть, та