Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

— Ні, ні. Я тобі дійсно вдячна! — казала Настуня до Кляри. Та розмова трохи успокоїла її.

Вже зовсім було темно, як їх власники запровадили їх у великі сіни якогось заїзного дому, що стояв при самій жіночій торговиці. Спокійно, як овечки, зайшли туди дівчата. Незабаром розковано їх і розміщено у великих кімнатах. Для котрих не стало місця, тих приміщено в сінях, на сіні. Всі одержали воду до миття, харч і свіже білля.

Їсти майже нічого не могли. Але з приємністю милися по довгій дорозі. І поклалися спати, кожда зітхнувши до Бога.

Настуня відразу заснула.

Спала так слабо, як пташина на гілці. Від довшого часу переслідували її майже щодругої ночі якісь дивні сни. І тепер мала дивний сон: снилося Насті, що йшла степами, кривавими слідами, з іншими невольницями. І всі дійшли до якогось мрачного міста над морем. Було темно в улицях його. При вході до кождої вулиці стояв мужчина у зброї з жінкою в білім одязі і з дитиною. І брали на ніч утомлених подорожніх. Але питали: «Чи маєш батьківщину?» Хто мав, той ішов відпочивати додому, до кімнати. А хто не мав, мусів лягати на вогке каміння, під домом. А собаки бігали скрізь і нюхали лежачих, і зубаті щурі скакали по них. І холодна мрака стояла в темних улицях. Настуня лягла на мокре каміння й заснула. І в сні мала сон: весь час снилася їй чорна чаша отруї, кинжал убийників і якась довга бійка без кінця. Тупа, безладна і безцільна. З криком і вереском плювали на себе, і шарпали себе, і кололи довгими ножами.

Збудилася в сні. І знов їй снилося, що не хотіла спати на твердім мокрім камінню чужої вулиці. Встала і добивалася до дверей. Але вони були вже замкнені, і ніхто не відчиняв. І щось збунтувалося в ній. Зачала бити дрібними п'ястуками в чужі замкнені двері, міцні, дубові, в мури вмуровані. І на диво — розбила їх. Але геть покривавила собі рученята. І з серця їй плила кров по білім одязі. І з очей її двома струями лилися криваві сльози — такі червоні-червоні, як огонь. А як дісталася до чужого дому, він був пустий у тім крилі. Впала втомлена на ложе, на м'ягкі подушки, але заснути не могла. А кров з її серця плила і плила по подушках, по ліжку, по підлозі — до дальших і дальших кімнат. А потому надійшов якийсь мужчина, і збирав ту кров пригорщами з долівки, і хитався мов п'яний.

Стряслася на всім тілі.

Пробудилася, втомлена до краю. Глянула у вікно.

Ледви сіріло на торговиці. Тихо клякла на лежанці, обернена обіиччям до закратованого вікна, й підняла очі до неба. Черствий подув ранку відсвіжував її чисту душу. Вона мов біла квітка відчувала, що наближається щось у її життю, щось зовсім нове й невідоме. Всі думки і всі почування звернула до одинокого Опікуна, котрого тут могла мати — до всемогучого Бога.

I представився їй в уяві ясний верх Чатирдагу, що підноситься високо над землею. Вона ніколи не була на нім. Але бачила його і знала, що він існує, гарний, як мрія, спокійний і могутній. В сірім сутінку ранку молилася до Бога з твердою і міцною вірою в те, що Він чує кождс її слово, хоч би як тихо шептала. Молилася.

— Всемогучий Боже, що бачиш все на світі! Ти видиш, як встає мій батько, щоб іти до Твоєї церкви на молитву. Даруй мені, Боже, поворот додому! Я піду пішки кривавими ногами, о прошенім хлібі, як ідуть убогі на прощу до святинь. Ніколи без милостині не відійде прошак із мого дому. І ніхто ніколи не попросить даром мене за нічліг. Я для сиріт буду добра, як ненька…

Слези заперлилися їй в очах. Крізь них побачила якісь невисказано далекі простори і відчула надзвичайну силу молитви. Хвилинку мала вражіння, що всемогучий Бог вислухає її та сповнить її гаряче бажання. Відчула розкіш, яка розлилася їй по очах і по обличчю та миттю висушила слези. Була задоволена вже тою хвилинкою щастя, хочби тепер прийшло хто знає що! Була певна, що се Божий дар-ласка на дальший шлях життя.

«Да будет воля Твоя яко на небесіх, так і на землі…» — пфошепотіла з глибоким відданням себе в опіку Провидінню. І засоромилася в душі того, що хотіла вказувати Божій премудрості шлях», яким мае її вести. Була вже зовсім спокійна і приготована на все, що присудить їй всевишня сила Божа. Чулася дитиною Бога й вірила, що Він не дасть їй зробити кривди. Мала роз'яснені, як дитина, очі й відсвіжене екстазою обличчя, як моленниця. Виглядала, мов рання квітка полева, свіжа і ясна.

Надворі теж роз'яснювалося.

Зачинався рух.

Невольнгіці повставали й почали митися й одягатися. Робили се нервово, як перед далекою дорогою, в невідомий світ. Снідання майже не їли. Не могли.

Коли одягнулися, їх власники оглянули докладно кожду зокрема й усіх разом. На деяких поправляли одяг. Деяким казали замінити одяг. Знов закували їх у ланцюжки і вивели їх на торговицю.

Там уже був рух.

Зі всіх усюдів надходили малими й більшими групами невольниці, призначені на продаж, під доглядом своїх власників і їх слуг. Деякі вже стояли на видних місцях. Були там жінки й дівчата з ріжних країв, усякого віку й вигляду — від найчорніших муринок до найбіліших дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначені до тяжких робіт, були й ніжні як квіти, виховані виключно для розкоші тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин міг тут бути заспокоєний: від того, що хотів найтовстішої жінки, яка з трудом рухалася, до того, що хотів дівчини ніжної й легкої, як птиця.

Купці вже крутилися по базарі й оглядали призначений на продаж товар. Настя спокійно придивлялася групам невольниць, біля яких станув купець. Скрізь невольниці миттю зміняли своє поведения, відповідно до віку й вигляду купця.