Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

Тут узріла розгорнену в самій середині «книгу історії наших найбільших страждань і мук». Від хвилі, коли побачила своїми очима, що навіть найстрашніший опришок турецький умів пошанувати правну владу своєї землі, вже не сумнівалася в розвиненій болем головці своїй, що кождому народові дає Бог справедливий таку долю, на яку заслугує. В синіх очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї — на тлі Високого Замку у Львові. І для того не заридала вголос на березі Стамбулу і золотої пристані його. Тільки дві тихі слези скотилися з очей її на ланцюхи-кайдани і засвітили, як перли. І пригадали їй ворожбу циганки, котрої вже давно не згадувала: «В перлах і фараpaх ходити будеш і адамашки під ногами будеш, а горючий камінь у волоссю твоїм…»

Не в перлах, а в ланцах ішла, не по адамашку, а по поросі, скропленім слізьми невольниць. У волоссю не мала дорогого «горіючого каменя», але зате немов палахкотів горіючий камінь у голові: хвилями відчувала такий пекучий біль у головці, що здавалося їй, немов її власні очі западаються в нутро голови. Коли біль уставав, віддихала, мовби на світ щойно вродилася.

А від Пери й Галяти, великанських передмість Iстамбула, гнали сухопуттям в ланцюгах і путах нові товпи вже проданих невольників! Кого між ними не було! Робітний народ, селяне і міщане, шляхтичі й духовні, що видно було по їх одягах: мусіли їх недавно пригнати з рідного краю кримські ординці або дикі ногайці. Бранці йшли сковані й пов'язані, як худоба, биті й катовані. А турецькі пси лизали кров, що капала з їх ран від побоїв.

Настуня закрила очі з внутрішного болю. Були се, очевидно, бранці з її рідних сторін, бо переважали між ними зітхання до Бога в її рідній мові, хоч чула також тут і там уривані слова польської молитви: «Здровась Марйо, ласкісь пелна… мудль сєн за намі гжешнимі… тераз і в годзінє сьмєрці нашей… амен…»

Польську мову чула між нещасними рідше ніж нашу. Пригадалися їй батьківські слова, що й ляхи гарні пташки, але таки не такі гарні, як наші. І для того менше їх попадало в отсю страшну каторгу-покуту. Думала: «Як вимірив Божою мірою справедливості…»

Розуміла, що й наші, й поляки були тут дуже нещасні, бо втратили свою Батьківщину, ціннішу навіть від здоровля, і тепер не знали, куди їх поженуть та перед чиїми дверми опиняться. А як не чула вже ні рідної, ні польської мови, зачала розглядатися по місті, щоб забути страшний вид, який недавно бачила. Вона зі стисненим серцем дивилася на марморні палати і стрункі мінарети чудової, як мрія, столиці Османів серед квітів і зелені під синім небом полудня.

Якраз виправляли в Мекку святу весняну каравану, що везла дари й прохання султана до гробу Пророка. Бо був се приписаний день перед початком Рамазану[26].

Вже від ранку глітно було на широкій вулиці, що з північного кінця пристані провадить до Iльдіз-Кіоску, положеного над Босфором, на височині Бешікташу.

Незлічимі повозки сунули в барвистій товпі народа… А від Бешікташу аж до гори Iльдіз стояло шпалірами військо падишаха. І все ще виходили султанські сили стройними рядами з довгої на милю казарми яничарів, котру скоро кінчив десятий султан Османів. Всі дахи кам'яниць були битком заповнені глядачами. З кождого вікна дивилися цікаві очі тісно стиснених голов. А всі мури по обох боках вулиці обсаджені були видцями до останнього місця. Довжезними рядами сиділи на них турецькі жінки і дівчата в завоях. Кожда з них очікувала нетерпеливо, щоб побачити молодого султана.

Те саме бажання мали й молоді невольниці, яких уложено далеко позаду — просто для того, що дальше в натовпі не можна було ні йти вперед, ні вернути до пристані.

З мошеї вийшов довгий ряд мусульманських духовних: старі, бородаті мужі, поважного вигляду, в довгих одягах з зеленого шовку, з широкими, золотом гаптованими ковнірами. На головах мали зелені турбани з широкими золотими лентами. Йшли мовчки і поважно — в напрямі до султанської палати. Там, перед вікнами великого падишаха, в укриттю перед товпою, навантажували султанськими дарами святу, весняну каравану до гробу Пророка.

Настуня вся замінилася в зір. Але не могла бачити, що діялося там, куди пішов довгий ряд духовних.

Перемогла в собі внутрішнє пригноблення, яке мала із-за наложених на руках ланцюхів.

I вже з веселим усміхом звернулася до старого «опікуна» свого і сказала лагідним, як оксамит, тоном:

— Скажи нам, добрий Iбрагіме, куди йдуть ті духовні? Iбрагім ласкаво подивився на неї й відповів:

— Скажу тобі, о Хуррем, хоч ти й не визнаєш святого імені Пророка. Бо я не трачу надії, що світло науки його осінить колись твої веселі очі. Правду скажу тобі. А що се правда, переконаєшся, як Аллаг буде ласкав для тебе і зробить тебе служницею одної з жінок падишаха, нехай живе вічно!..

Показав рукою і говорив дальше:

— Ті духовники йдуть на велике подвір'я палати падишаха, де під вікнами султана всіх султанів навантажують святу каравану султанськими дарами. Визначні паломники, що підуть з нею до гробу Пророка, і ті духовні, що товаришать їй, вступають у великий намет, де для них приготована спільна вечеря. По вечері входить між них сам Шейх-Уль-Iслям, Заступник Халіфа у справах Iсляму і благословить їх на путь. Опісля виходять з намету і стають перед вікнами султана. Щасливий той, чиї очі можуть хоч раз в життю побачити десятого й найбільшого султана Османів!..

Тут старий Iбрагім зітхнув і говорив дальше:

— Він стає в однім з вікон і знаком руки пращається з паломниками. А вони кланяються