Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
Читала про австрійського генерала, що бажав підняти бойовий дух своїх солдатів, наказав захопити одного козака живцем. Коли полоненого козака привели, австрійці зібралися біля свого генерала в передчутті видовища. Генерал передав шаблю полоненому і попросив показати, що той може з нею зробити. З диким криком козак осідлав коня, кинувся до приголомшеного генерала, посадив тепер уже полоненого генерала на свого коня і поскакав у бік російської лінії. Австрійці побоялися стріляти, щоб не пошкодити генерала.
В іншій газеті був репортаж із російського госпіталю про божевільного жидівського солдата російської армії. Під час битви за Львів він атакував австрійські окопи і був на передовій. Коли добіг до ворожого окопу, почав битися з австріяком і переміг його, встромивши в груди багнет. Смертельно поранений австріяк упав на землю і почав читати жидівську молитву. Почувши це, російський солдат впав у непритомність, а отямився вже божевільним.
Росіяни грабують національний музей у Львові. Вивезено до Петербурга з музею: 1034 картин, 17000 монет, 142000 книг, 4300 медалей, 1700 документів.
Коли Орест уперше прочитав цей уривок, йому здалося, що це лише фрагмент цілого, мабуть, загубленого щоденника, у якому тета описує власні враження від того, що пережила на фронті і в тилу. І йому було страшенно шкода загубленого, найцікавішого, на його тодішню думку, щоденника те-ти. Але потім він став схилятися до думки, що тета, цілком імовірно, могла про це не писати. Йому було би складно пояснити це аргументовано, але він відчував по собі, що зв’язок між пережитими травмами і реакцією на це, вираженою у творчості, дуже складний. Іноді йому хотілося виплеснути з себе щось неприємне в малюнках. Але це зовсім не означало, що намальоване буквально відображатиме пережите. Радше навпаки, зв’язок між одним і другим існував тільки в голові Ореста. Достатньо йому було зосередитися на якомусь одному кольорові, з яким асоціювалася пережита неприємність, і вже від самого розмазування цієї фарби по папері йому ставало легше, здавалося, його злість, біль чи розчарування стікають по краплі з кінчика пензля або відпадають разом із уламками покришеного стержня олівця. Самі ж малюнки при цьому цілком могли бути веселими і безтурботними ілюстраціями до казочки про солом’яного бичка. І лише сам Орест знав, що означають особливо старанно вималювані ним переплетення соломинок у хвості бичка, ці численні хитромудрі косички, у чорноту яких він філігранно додав трохи зеленого і фіолетового, який зблискував на сонці несподіваною хижістю відтінку. Він дивився на свого підступного бичка, і йому ставало легше, образа забувалася, і вже наступна ілюстрація виходила звичайною, він малював її далеко не так старанно, не вкладав особливого змісту в окремі деталі, хоча звичайний глядач міг би і не помітити між обома малюнками якоїсь суттєвої відмінності.
Але бували речі, від яких не допомагало малювання. Вони застрягали у голові і мучили, виливалися у тривалі депресії і моторошні сни. Орест носився з такими штуками місяцями, а потім вони раптом могли вилитися у якийсь несподіваний малюнок, зовсім не придатний до ілюстрування дитячої книги, малюнок, у якому вся суть була у поєднанні кольорів, або навпаки, це був чорно-білий рисунок, і Орест сам не знав, що хотів зобразити на ньому. Такі малюнки притягували увагу і надовго затримували біля себе людей, яким Орест показував їх. І ніхто ніколи нічого не говорив після перегляду. Люди стояли біля малюнка, роздивлялися, а потім відходили знервовані, ніякові, ніби спустошені чимось зсередини. Після таких переглядів розмова чи пиятика, як правило, вже не клеїлася і всі швидко розходилися. Орестові іноді здавалося, що в таких малюнках він не вивільняє накопичені у собі негативні емоції, а навпаки, помножує їх, створює джерело, яке поновлює в пам’яті пережите, змушує повертатися до цього, виснажує енергетично того, хто дивиться на зображення. З часом він перестав показувати комусь такі свої малюнки і сам намагався не дивитися на них і навіть не заходити до кімнати, де вони зберігалися.
Можливо, так само велося теті Амалії зі щоденниковими записами про війну.
Орест часто мріяв, що колись обов’язково напише про тету Амалію роман, який сам же й ілюструватиме, і цей роман обов’язково стане бестселером, адже такою незвичайною і колоритною постаттю захоплюватимуться усі без винятку. А ілюстраціями будуть картини самої тети, намальовані нею вже згодом, на еміграції, у Парижі, або ж це будуть витримані у характерній для початку минулого століття манері рисунки, трохи садомазохістичні, у стилі Бруно Шульца, але не настільки похмурі, злегка естетські, з елементами, стилізованими під Альфонса Муху. Так Орест мріяв уже багато років, але до писання справа ніяк не доходила. Зате він часто перечитував нотатки тети, точніше, ті з них, які знайшов колись на горищі батьківського дому і потім потай забрав собі. Його улюбленим був грубий зошит у шкіряній обкладинці темно-вишневого кольору. Зошит називався «Горіховий гербарій коханців».
У ньому тета записувала свої спостереження за хлопцями зі свого гарему, і тут її тон був уже зовсім іншим, далеким від суспільно-корисного вболівання за покращення жіночої долі. Орестові страшенно подобалися ці відверті нотатки жінки, зосередженої лише на тому, щоб отримати від чоловіків якомога інтенсивнішу фізичну насолоду.
Орест, – писала тета, – належить до мого улюбленого типу мужчин, його зріст невисокий, статура атлетична, навіть якби він займався найважчою працею або безкінечно вправлявся тягарцями, то м’язи його однаково би не розрослися, як то буває в інших мужчин, тіло його зграбне і невеличке, і саме таке допроваджує мене до шалу. Він троха соромиться свого невисокого зросту і, якщо дати йому дві сорочки до вбрання – широку й допасовану до тіла, то він обов’язково обере широку, хоча у ній він виглядає дрібним та невиразним. Але якщо вбрати його як слід, у добре скроєний одяг, особливо від гарного кравця, то атлетична його статура відразу стає помітною і тішить око.
У любощах Орест терплячий і неквапливий, але йому неможливо віддатися чисто
