Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко

із одним стареньким письменником. Я би навіть назвала ці дискусії сварками, якби ми обоє в цьому так не старалися заховати достоїнства і так старанно не вибирали слів, які вживаємо. Від початку було відомо, що не зможемо з ним знайти погодження у тім питанні, бо він відомий консерватор, який усіх своїх жінок трактував з позиції власної вищості інтелектуальної, хоча і не міг би логічно удоводнити, в чому та його вищість окрім суспільного призвичаєння виявляється. А може, просто особа його віку вже нездатна змінити свої судження у прогресивний бік. Але ми все ж пробували порозумітися, хоча з кожним наступним листом і ставало все ясніше, що нам цього не вдасться. Мабуть, у котрийсь із моментів зневіри я і захотіла продемонструвати, що жінки в усьому можуть бути рівними до мужчин. І тоді вирішила закласти власний гарем, де чоловіки всі будуть од мене молодші і будуть мені всіляко догоджати. Поволі думка ця зріла в мені, і я дедалі більше переконувалася, що саме такий ексцентричний крок є єдино правильним, аби привабити увагу громадськості до рішення жіночої проблеми, давно назрілої і давно нагальної. Тоді я і почала придивлятися до цікавіших сільських хлопців із околиць і потроху збирати свій гарем. Мушу зізнати, що охотних не бракувало, кождий був би радий мати таку неклопітну працю і жити безтроскно замість того, аби за копійки нищити здоровля і ризикувати життям на дрогобицькій ропі. Щойно пішла чутка, що я збираю гарем, як звідусюд почали до мене сходитися вродливі юнаки і пропонувати свої послуги. Мені аж самій було дивно, що жоден із них не збридився такою роботою і не почувався приниженим, що мусить жінці служити в такий ганебний спосіб. Мені дуже залежало саме на тому, аби знати достеменно всі їхні відчуття. Адже моєю метою було не принижувати їх, а намагатися збагнути, як вони почуваються у жіночій ролі. Але від жодного з них я не почула, що то робота для них принизлива, навпаки, вони пишалися, що роблять щось незвичне, і такі популярні розмови з ними публікують у газетах. Їм подобалося таке життя, тим більше що до розпусти я нікого з них не змушувала, це було справою добровільною і принагідною, коли виникало взаємне бажання. А з бажанням у молодих юнаків недостачі не відчувалося. Потроху мій гарем перетворився радше на чоловічу комуну, в якій хлопці самі ґаздували на моїй землі і самі забезпечували себе всім необхідним. Ніякої регулярної платні від мене їм не належалося, бо кількість охочих жити в гаремі сильно перевищувала мої навіть найсміліші припускання, тож я би вже навіть якби хтіла, то не могла утримати такої армії. Так і порішили, щоб приймати нових охочих, що перетворюємо гарем на комуну, і всім то сподобалося, і хлопці з охотою встановили суворі правила співжиття, пильнували за порядком і приймали до себе тільки роботящих. Дуже гарна з того вийшла річ, хоча ображений на мене мій знайомий письменник і відмовився приїхати побачити мій гарем. Він уважав і досі вважає то-ту ідею богопротивною і зневажливою до чоловічої статі. Ну, але його вже не зміниш.

Через певний час до цього запису додався ще один:

Не дуже розумію, чому саме ця деталь найбільше хвилює всіх і особливо газетярів. Складається таке вражіння, що кождий, хто допитується мене про той чоловічий гарем, ладен змиритися з усім, навіть із тим, що жінка заложила собі гарем, а чоловіки добровільно погодилися на сіє. Але ніхто не може примиритися з тим, що усі чоловіки з того гарему мають бути в чомусь уломними, калічими. То є цікава і ніким не описана тема в нашій культурі – чому тілесні почування жінки і скаліченого чоловіка піддаються однаковому замовчанню? Чи то є чергове свідчення наших спроб ідеалізувати тілесні стосунки чоловіка і жінки, силоміць викинути з них усе, що може виглядати не так ідеально, чи прадавна боротьба за чистоту раси, в якій немає місця калікам і жінкам, що не згодні обмежити свої життєві інтереси самим лише догоджанням чоловікові, якого на додаток ще й не можуть собі обирати? Цікаво, якби ці газетярі довідалися, що і я маю лише одну грудь, так само, як декотрі з моїх хлопців мають лише одну руку, не всі пальці, скалічене око чи хвору ногу, чи відважилися б вони тоді питати мене про це, чи мовчали б із тактовності, а поза очі все одно писали би різні гидотні речі?

Читання газет іноді справляє доволі химерну приємність. Наприклад, днями прочитала, що 10 лютого ***** у трамвайних вагонах було знайдено: парасольку, ключик, географічний атлас, книжку (повісті), пакунок з посудом, портмонетку з дрібними грошима та чеком. Того ж дня я сама бачила у трамвайному вагоні залишені кимось: чотири страусові пера зеленого кольору, дві рукавички на праву руку – чорну і білу, шматок паперу з недописаним віршем, а потім, коли я вже вийшла з вагону, то побачила, як за ним тягнеться довгий шлейф різнокольорових мильних бульбашок, які густо сипляться з усіх прочинених вікон і навіть із віконця керманича. Діти на вулицях надовго застигали на місці і повними розуміння і захвату очима проводжали цей трамвайний вагон, аж поки він остаточно не зникав із виду. На жодному з цих облич не було здивування, вони сприймали це як належне, як те, що світ і мав би виглядати таким – кольоровим, легким і повітряним, сповненим приємних несподіванок.

Наступного дня у Львові була сильна злива, після чого газети написали, що «личаківські злидарі ходили вчора в полудень вздовж верхньої замощеної частини вулиці з ножами в руках і видовбували зі шпар між каміннями вирослі після зливи печериці». І я відразу уявила собі, як вони приносять ці печериці додому своїм блідим і змордованим дружинам, приносять замість квітів, несподівано просвітлені і тверезі від небуденності того, що діється. І дружини варять суп із печерицями, рясно додаючи до нього сушеного любистку та чебрецю, від чого вся Личаківська починає пахнути якось по-особливому, й увечері родини так само по-особливому, врочисто і повагом прогулюються вулицею, вітаються одне з одним і почувають себе так, ніби нині неділя.

У тетиних щоденниках майже не було записів, які стосувалися Першої світової війни, і зовсім не було її власних вражень як учасниці бойових дій. Збереглася лише переписана від руки, а, можливо, і переказана своїми словами газетна інформація про захоплення Львова росіянами.

На те, щоб покинути Львів, австрійці мали три дні, але