Який цей світ - Марія Миколаївна Влад
Тільки раз, єдиний раз я бачила молоду пару, яка цілувалася. Посеред застиглого від безумства, розстріляного, розтерзаного, мертвого Сараєво стояли дівчина і хлопець. Вона його обняла за шию, а він обціловував її коси, очі, все обличчя. Це добрий знак, моє серце сказало мені, що скоро печальна ятка закінчиться, спиниться цей безглуздий рат. Бо посеред омертвіння заіскрилося життя. Але війна ще не гадала минатися, вона жерла і жерла, і все їй мало було...
А ми вже піднімаємося над Сараєво летимо в анклав Жепу. Я добре розгубилася, коли Андрієві черевики мигнули за дверці іншого гелікоптера і ті двері за ним зачинилися. Нас роз'єднали по різних машинах. Кому що скажеш таке рішення хтось прийняв, і ми уже в повітрі, пізно доганяти Андрія, доведеться без нього справлятися. Близько Жепи гелікоптера посадили на зелену поляну. Зайшли двоє сербів. Привіталися по-ов'янськи, піднімаючи три пальці правиці. І ми відповіли так само. Затримали француза він мав фотоапарат. Його відпустили, фотоапарат забрали. Обшукали всіх до одного, повикидали авторучки, олівці, блокноти, навіть туалетні серветки. Попередили: журналістам тут не місце, хай ніхто не посміє щось занотувати це буде суворо каратися.
- А це що? - заглядає до моєї чималої торби круглоголовий чорнявий сербський вояк.
Я не знаю, що мені казати і подаю йому жменю олов'яних хрестиків ми це веземо нашим миротворцям. Серб м'якшає, розглядає православні символи і промовляє: "Слово саме спасе сербов!" Я розумію - це їхнє символічне гасло десь мені траплялося, коли ми з підполковником по одинадцять разів перетинали лінію фронту за день - хрест, а на нім чотири "с". Серб іде мимо моєї дебелої торби і прискіпується до когось іншого. А я подумки хрещуся, бо везу десять пачок кам'яної солі, чула, що люди мруть ще й від нестачі солі, ото й захотілося чимсь допомогти відрізаним від життя мешканцям анклаву. Завскладом дав мені ці десять пачок, правда, дивувався, як я їх понесу. Андрій трохи сердився, але допоміг донести до летовища, а що мені було б, якби той перевіряючий заглянув у торбу, а там не хрестики, ні, не дури, жіночко, там сіль то кому ти її везеш? Ворогам? Чи збираєшся капусту квасити на всіх миротворців?..
- А що було б, якби вони мою "Пані Соньку" знайшли? - відповів мені Андрій. Я вже так її заховав, в аптечку у гелікоптері запхнув, але якби добре обшукали, і за бинтами знайшли б. Отоді вже хтозна...
- За що я й журилась найбільше...
- Тому я й не сів з вами, аби хоч одне з нас не постраждало. А ви думали чому?
- Та я вже й не знала, що думати. Якийсь фокус.
- Був би обом фокус.
Андрій з гелікоптера фільмував війну. Згарища, вирізані мертві села, танки, наче автомобілі в сербських дворах - сплюндровану, розп'яту Боснію. І це, що він робив, було ох як небезпечно. Журналістів на цій війні жодного не поранили - їх просто знищували з усім причандаллям. Не одному і слід пропав. Але Куліш із відчайдушного роду, та і я недалеко відбігла.
Ну, скажіте, добрі люди, чого мені, п'ятдесятирічній жінці було влазити у той бронежилет і пхатися на війну?
А щось мене тягнуло. Видно, так треба було, щоб у всі сни ввійшла мені оця чужа земля, чужа війна, чужа біда.
Чужа? Земля ж на всіх одна. То її поділено, сотні разів переділено, пошматковано, поперейменовано.
А вона одна. Одну її Бог сотворив. І яка досконала вийшла вона у Творця. А в що ми її перетворили? Глупі Божі діти - Отець нам землю, а ми ламаємо, руйнуємо, нищимо. Ото і маємо. Так нам і треба!
Від чек-пойнта їдемо гірськими стежинами круто вверх, так стрімко, що, здається, наш ГАЗик ось-ось зірветься вниз, але молоденькому водієві з Буковини звично і ми вже на Злім Верху. Це був центр розвідки югославської армії, тепер тут розташувались укрбатівці.
За горбом Сребрениця там у спільній могилі кілька тисяч мирних жителів. Туди нас не пустять, дивимося тільки в лорнети.
- Обережно, тут цілодобово кулі свищуть, застерігає наші вивищені над спорудою голови літній прапорщик, мабуть, "афганець".
Це справді Злий Верх.
Вночі стріляли у вартового. Юнак розповідає, хвилюється, показує слід від кулі на стіні, та зрештою сміється. Що подієш: назвався грибом - лізь у кошик...
Нам тут раді. Розпитують, як там дома, пишуть короткі вістки рідним, приймають подарунки хрестики, книги, газети.
Їдемо назад. Нас четверо: водій, Андрій, генерал і я. Під лісом новенька дерев'яна хатка. Я вже знаю: з вирізаних сіл уцілілі сім'ї отак будуються під захистком наших миротворців. Поблизу чек-пойнтів. І безпечніше, і хліба роздобути можна. Американці скидають мішки муки, але тих, хто до "гуманітарки" наближається, поцілює снайпер. А потім дощі з того добра роблять білу пляму. Біженці живуть дикими сливами, ягодами, корінцями. Солдати діляться з ними своїми пайками. Саме тут тяжко за сіль. Солять попелом.
Благаю генерала - він за старшого - зупинити авто.
- Я на хвилинку, одна нога тут-друга там...
- Там можна дуже легко опинитись, не жартує генерал.
До хатки під лісом метрів двісті. Генерал змилувався, авто зависло на урвистім бережку. Біжу. Хапаю пачку солі і біжу. Молюся і добігаю до призьби. На ній сушаться кислички. З хати виходять старі й малі. Андрій нарахував чотирнадцять душ, а лежача хвора бабуся в хаті - п'ятнадцята. Де вони всі в такій малій кучі поміщаються. Куча - по-боснійськи хата. Здивовані, злякані, старші насторожені.
За ту сіль вони не дякують. Всі падають на коліна і ми біжимо назад, бо це вже занадто нараджувати на небезпеку їх, себе, наше авто.
Генерал мовчить. Дає команду - машина котиться
