Дженні Герхард - Теодор Драйзер

Він пішов, і неприємні думки не дуже непокоїли його: адже він вважав, що сестра й справді винна. Це було видно з того, як він розпитував її по дорозі, хоч і бачив, що вона сумна й розгублена.

— І чого ти на це пішла? — запитував він. — Ти хоч раз подумала, що робиш?

— Будь ласка, не розпитуй мене зараз, — сказала Дженні і тим самим поклала край його настирливим допитам.

Їй нічим було виправдовуватися й ні на що скаржитись. Якщо хто вже й винен, то тільки вона. Лихо, яке спіткало Басса і яке він накликав на родину, як і самопожертва Дженні, все було забуто.

Лишившись сама в новому, чужому місці, Дженні дала волю своєму горю. Пережите нею зворушення, сором, що її вигнали з рідного дому, були вище її сил, і вона заридала. Правда, від природи вона була терплячою і не любила скаржитись, але раптовий крах усіх надій зломив її. Що ж це за сила, яка може вихорем налетіти на людину й розтрощити її? Чому так раптово вдирається смерть і розбиває вщент усе, що здавалося найсвітлішим і радісним у житті?

Думаючи про минуле, вона згадувала всі подробиці свого довгого знайомства з Брендером і, хоч яке велике було в неї горе, не почувала до нього нічого, крім любові і ніжності. Зрештою, він свідомо не хотів заподіяти їй зло. Він і справді був добрий і великодушний. Це була в повній мірі добра людина, і, думаючи насамперед про нього, а не про себе, вона щиро оплакувала його передчасну смерть.

У таких невтішних роздумах минула ніч, а вранці, йдучи на роботу, забіг Басс і сказав, що мати ввечері жде Дженні. Батька не буде вдома, і вони зможуть про все поговорити. Дженні провела довгий важкий день, але надвечір настрій у неї покращав, і, коли було чверть до восьмої, вона пішла до своїх.

Дома її ждали не дуже радісні вісті. Герхардт все ще охоплений нестямним гнівом. Він вирішив найближчої ж суботи відмовитись від роботи і поїхати до Йангстауна. Тепер у будь-якому місті буде краще, ніж у Колумбусі, тут він ніколи більше не зможе дивитися людям у вічі. З Колумбусом у нього тепер пов’язані нестерпні спогади. Він поїде звідси і, якщо знайде роботу, випише до себе родину, — а це означає, що треба буде попрощатись із власним будиночком, йому однаково не сплатити по закладній, — на це нічого сподіватись.

Через тиждень Герхардт поїхав, Дженні повернулась додому, і на деякий час їхнє життя знову пішло своїм плином, але, звичайно, ненадовго.

Басс розумів це. Лихо, що спіткало Дженні, і можливі його наслідки дуже пригнічували його. У Колумбусі залишатись неможливо. До Йангстауна переїжджати не варто. Вже коли їм усім треба кудись їхати, то краще до якогось великого міста. Розмірковуючи над становищем, що утворилося, Басс подумав, що варто було б пошукати щастя в Клівленді, де, як він чув, промисловість бурхливо розвивається. Якщо йому там пощастить, інші зможуть переїхати до нього. І якщо батько працюватиме, як і раніше, в Йангстауні, а вся родина переїде до Клівленда, то Дженні не опиниться на вулиці.

Басс не одразу прийшов до цього висновку, але, нарешті, розповів про свій намір.

— Хочу поїхати до Клівленда, — сказав він якось увечері матері, коли вона подавала вечерю.

— Чого? — запитала вона, розгублено позираючи на сина. Вона боялась, що Басс може покинути її.

— Думаю, що знайду там роботу, — відповів він. — Нічого нам залишатись у цьому осоружному містечку.

— Не лайся, — з докором сказала мати.

— Залиш-бо! — відмахнувся він. — Тут будь-хто почне лаятись. Нам тут завжди не щастило. Я поїду, і якщо знайду роботу, ви всі переберетесь до мене. Нам буде краще в такому місці, де нас ніхто не знає. А тут нам добра не сподіватись.

М-с Герхардт слухала, і в неї у серці народилася надія, що їм, нарешті, стане хоч трохи легше жити. Коли б тільки Басс зробив отак, як говорить. От і справді поїхав би і знайшов роботу, і допоміг би їй, як повинен допомагати матері здоровий і розумний син! Як було б добре! Їх підхопив стрімливий потік і несе до безодні. Невже ніщо не врятує їх?..

— А ти думаєш, що знайдеш роботу? — жваво запитала вона.

— Повинен знайти, — відповів Басс. — Ще не було такого випадку, щоб я домагався роботи й не одержав її. Деякі хлопці вже поїхали до Клівленда й чудово влаштувались. Міллери, наприклад.

Він засунув руки в кишені і подивився у вікно.

— Як ти думаєш, проживете ви тут, поки я там не влаштуюсь? — спитав він.

— Думаю, що проживемо, — відповіла мати. — Батько зараз працює, і в нас є трохи грошей, які... які...

Вона не наважувалась назвати джерела, соромлячись становища, в якому вони опинились.

— Так, зрозуміло, — похмуро сказав Басс.

— До осені нам нічого не треба платити, а тоді однаково доведеться все залишити, — додала м-с Герхардт.

Вона говорила про закладну на будинок: строк чергового внеску буде у вересні, й заплатити вони, безперечно, не зможуть.

— Якщо нам до того часу пощастить переїхати в інше місто, я думаю, що ми якось проживемо.

— Так я й зроблю, — рішуче сказав Басс. — Поїду.

І от наприкінці місяця він відмовився від посади й наступного ж дня виїхав до Клівленда.

Розділ XI

Дальші події в житті Дженні належать до тих, які наша сучасна мораль найсуворіше засуджує.

Деякі закони матері-природи, великої й мудрої будівничої сили, що творить свою справу в пітьмі й тиші, деяким дрібним особам, які також створені нею, видаються надто низькими. Ми огидливо одвертаємось від усього, що пов’язане із зародженням життя, наче одверто цікавитись цим недостойно людини.

Цікаво, що таке почуття виникло в світі, саме існування якого полягає в тому, щоб без кінця-краю, знову й знову народжувати нове життя, — у світі, де вітер, вода, земля й сонячне світло — все служить народженню плоті — народженню людини. Але, незважаючи на те, що не тільки людина, а й уся земля керується інстинктом продовження роду і хоч усе земне з’являється на світ одним і тим самим шляхом, чомусь існує безглузде прагнення заплющувати перед усім цим очі й одвертатися, начебто в самій природі є щось нечисте. «Зачаті у пороці і