Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Вона погано виглядає. Схоже, що з нею недобре.

— Ой, — почала м-с Герхардт, з великим напруженням перемагаючи страх і вирішивши неодмінно довести справу до кінця. — Із Дженні біда. Не знаю, що й робити. Вона...

Герхардт, який у цю хвилину розбирав замок у дверях, щоб його полагодити, підняв голову і підозріло подивився на дружину.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він.

М-с Герхардт стала від хвилювання крутити фартух, як мотузок. Вона намагалася зібрати всю свою мужність і пояснити, але не могла вимовити ані слова, закрилася фартухом і заплакала.

Герхардт подивився на неї і встав. Він був трохи схожий на Кальвіна — худе, хворобливо жовте обличчя, неначе померле від віку й праці просто під небом, у дощ та вітер. Коли він був здивований або гнівався, очі його спалахували. У хвилюванні він раз у раз відкидав волосся з чола й починав ходити то вперед, то назад по кімнаті; зараз він здавався стривоженим, готовим от-от вибухнути.

— Про що ти говориш? — різко запитав він німецькою мовою. — Біда?.. Невже хто-небудь?.. — він не договорив і загрозливо підняв руку. — Чому ти мовчиш?

— Я ніколи не думала, що з нею може трапитися таке, — заговорила перелякана м-с Герхардт, намагаючись все ж закінчити свою думку. — Вона завжди була хорошою дівчинкою. Ох, — закінчила вона, — подумати тільки, що він загубив Дженні...

— Прокляття! — у пориві люті крикнув Герхардт. — Так я й знав! Брендер! Ха! Ваш благородний джентльмен! Ось до чого призвело те, що ти дозволяла їй бігати вечорами, кататися в колясках, гуляти на вулицях. Так я й знав. Боже правий!

Промовляючи цей трагічний монолог, він почав бігати по тісній кімнаті з кутка в куток, як звір у клітці.

— Загубив! — вигукнув він. — Загубив! Ха! Так він її загубив, он воно що?

Раптом він зупинився, ніби маріонетка, яку смикнули за мотузок. Він стояв перед м-с Герхардт, яка відступила до столу біля стіни й чекала, пополотнівши від страху.

— Але ж він помер! — крикнув він, неначе це вперше спало йому на думку. — Помер!

Він дивився на дружину, стиснувши долонями скроні, немов боявся, що голова не витримає, — зла іронія події, що сталася, пекла його вогнем.

— Помер! — повторив він, і м-с Герхардт, побоюючись за його розум, відступила ще далі; перекривлене обличчя чоловіка в цю хвилину лякало її більше, аніж причина його відчаю.

— Він хотів одружитися з Дженні, — жалібно сказала вона. — Коли б він не помер, то одружився б з нею.

— Одружився б! — закричав Герхардт, вийшовши із заціпеніння від її голосу. — Одружився б! Знайшла чим втішатися! Одружився б! Негідник! Собака! Щоб його душа вічно горіла в пекельному вогні! Господи, дай, щоб... щоб... ой, коли б тільки я не був християнином...

Він стиснув кулаки, затремтівши від люті.

М-с Герхардт заридала; чоловік одвернувся — він був надто приголомшений, щоб співчувати їй. Він знову став ходити по кухні вперед і назад; підлога тремтіла від його важких кроків. Трохи згодом Герхардт знову підійшов до дружини, — тепер страшна істина постала перед ним у новому світлі.

— Коли це трапилось? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла м-с Герхардт, надто налякана, щоб сказати правду. — Я сама тільки цими днями про все дізналася.

— Брешеш! — крикнув він. — Ти завжди покривала її. Це ти винна, що вона дійшла до цього. Коли б ти не заважала мені і все було б по-моєму, нам тепер не довелося б так мучитись.

«До чого дійшло! — говорив він про себе. — До чого дійшло! Мій син потрапляє до в’язниці; моя дочка тиняється вулицями й дає привід до пліток; сусіди говорять мені у вічі, що мої діти поводяться не так, як треба; а тепер цей мерзотник загубив її. Господи, та що ж це скоїлось з моїми дітьми!»

— І за що мені така кара, — бурмотів він, охоплений жалем до самого себе. — Чи я не намагаюсь бути добрим християнином! Щовечора я молюся, щоб господь указав мені шлях істинний, але все марно. Працюю, працюю... Ось вони, мої руки, всі в мозолях. Все життя я намагався бути чесною людиною. І от... от...

Голос його урвався, здавалося, він зараз заплаче... І раптом, у нападі гніву, він накинувся на дружину.

— Це ти у всьому винна! — кричав він. — Тільки ти! Коли б ти робила, як я наказував, нічого б не трапилось. Так ні ж, ти не слухала мене. Нехай вона забирається геть! геть! геть!!! Шлюха, ось хто така вона. Тепер їй один шлях — у пекло. І нехай туди й іде. Я вмиваю руки. Досить з мене.

Він повернувся, збираючись іти до своєї крихітної спальні, але, не дійшовши до дверей, зупинився.

— Нехай забирається геть! — ще раз сказав він, шаленіючи. — Їй немає місця в моєму домі. Сьогодні ж! Я більше її на поріг не пущу. Я їй покажу, як мене ганьбити!

— Не жени її сьогодні, — молила м-с Герхардт. — Їй нікуди йти.

— Ні, сьогодні ж! — сказав він, і на його суворому обличчі відбилась непохитна рішучість. — У цю ж хвилину! Нехай шукає собі інший дім. Цей їй був не до смаку. Так от, нехай забирається. Подивимось, як їй буде в чужих.

І він вийшов з кімнати.

О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі.

— Геть з очей моїх! — сказав він розлючено. — Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені більше на очі! Геть!

Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.

— У чім справа? — запитав Джордж, зовсім приголомшений.

— Нехай забирається, — повторив Герхардт. — Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою —