Українська література » Сучасна проза » Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Читаємо онлайн Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
моя люба владарка, вірила в усі пророцтва. Я поділяв усі її страхи навіть у снах. А врешті вона померла не від отрути, природною смертю. В глибині душі вона почувала себе дозрілою для неї. То тільки здається, ніби ми біжимо наввипередки з убивцею. Насправді ми завжди швидші.

— Величносте! Я дуже радий чути, що ви так певно сподіваєтесь уникнути всіх замахів. Але оця ніч на чотирнадцяте — найфатальніша, — не здавався Цезар.

Ніч Анрі проспав добре; зате королеві дoвелocь кілька разів уставати з ліжка. Вранці чотирнадцятого він молився довше, ніж звичайно. Хода жандармів заважала йому, і він відчував спокусу відіслати їх геть. До нього зайшла королева — такого не бувало вже давно. Вона розповіла про страшний сон — ніби він лежав поруч неї трупом.

— Ну, і злий труп був із мене? — спитав він трохи надміру гостро, і вона злякалася, що її розгадано. Той сон вона бачила наяву. Віщі сни не мучать тих, хто знає забагато й через те не спить. Анрі сказав:

— Не турбуйтесь, пані, за моє життя! Ще три дні і я вирушу в похід, узявши з собою гвардію й жандармів.

Королева похитнулась і оглянулася, на що спертись, але за чоловікову руку не вхопилась.

— Усього три дні? — перепитала вона. Причиною такої поведінки могла бути тривога за його життя — коли не якесь інше побоювання. Як легко проґавити час, коли для дуже ризикованого діла зостається всього три дні!

Вона сама не знала, чого їй триматись. Несподівано вона попросила Анрі зоставатись весь цей день удома. Це просив переказати його син Вандом. Ось як було з нею: її тягло вберегти його від небезпеки, вона й не хотіла цього робити, і все ж зробила, тільки прикрившись кимсь іншим. Анрі заперечив, що фатальна ніч уже минула. Марія:

— По-справжньому фатальний сьогоднішній день, каже ваш син Вандом, а він це знає від лікаря Лабрюса, і його вам би слід було вислухати.

Анрі думає: «Так, слід би вислухати його, він хотів змалювати мені вбивцю. Куди врешті-решт завів би слід? Мені жаль королеви, вона нещасна жінка». Він подав їй руку. Нашому життю, якого йому було ще жалкіше, він не міг подати руки. Коли Марія вкладала в його руку свою, в неї вже підгиналися ноги. Якби вона була впала навколішки, то призналась би в усьому. Але він цього не хотів, тож підтримав її за плечі.

— Пані,— сказав він, — Нащо вам потім дорікати собі, ніби ви примусили мене зі страху зостатися дома. Але я справді хочу відпочити.

Після обіду він якусь часинку був дуже веселий. Але ніхто не хотів сміятись разом з ним, і він раптом відчув утому, хоч до сну його й не тягло. Він ліг і кожного, хто входив, питав, котра година. Входили й виходили жандарми й слуги. Один відповів:

— Четверта, — а тоді довірчо, як говорили з ним підлеглі, порадив: — Вам би дихнути свіжим повітрям, величносте.

— Твоя правда, хай подадуть карету, — сказав король. Тоді до його ліжка підійшов його старий перший камердинер, пан д'Арманьяк; розставивши ноги, він і руками, й усім тілом загородив йому шлях.

— Величносте! Коли ви втомлені й не хочете сідати в сідло, то краще прийміть у великому дворі селян, вони прийшли й дожидають вас.

— Твоя правда, — відповів Анрі й на це. — Може, трохи розважусь.

Унизу він зразу впізнав тих селян: то були ті самі, за чиїм столом він колись сидів на болотистій луці. Він приїхав до них уже в гарячці й поставився до них неласкаво, бо вони давали їсти за шістьох череватому неробі, а самі голодували. Цього разу вони привезли якусь клітку; в таких звичайно возять свійську птицю. Але крізь щілини між дошками видно було людину, що сиділа там, скорчившись; на запитання вона відповідала незрозумілим белькотом.

Король упізнав серед прибулих одного селянина в бурій вовняній одежі, згорбатілого від років і десятиріч усе однакової тяжкої роботи, однакових рухів у тій самій поставі. А колись він був стрункий, мов дворянин, і навіть зважився зітнутись із дворянином за дівчину. Тепер би він цього не зробив. Король звернувся до нього, і він пояснив, що в курячій клітці сидить його рідний брат, Жюль Сімон. Він завжди був трудящим хліборобом, поки проказа не виїла йому очей і не об'їла губів.

— Оце до такого вже дійшло? — сказав Анрі — Невже вас завжди щось має об'їдати? Перше вас об'їдав той чоловік, що їв за шістьох… — А сам подумав: «Якби я оце спитав їх, чи мають вони по неділях курку в горщику, вони б напевне відповіли: «Так». Бо я маю годувати їхнього прокаженого». І наказав своєму першому камердинерові порахувати, скільки грошей є при ньому.

— Сімдесят чотири екю, — сказав д'Арманьяк, і Анрі звелів:

— Віддай їм усі.

Селяни попадали навколішки, приголомшені таким щедрим дарунком, якого кожному вистачило б на життя; але тут він мав полегшити одному з них смерть. Найстаріший — сиві пасма падали йому на кощаві плечі, на вигляд йому було років сімдесят, але Анрі відняв від того двадцять, — п'ятдесятирічний чоловік сказав:

— Наш добрий владарю, колись ви на ловах проїздили повз мою хатину й побачили, що вона ось-ось завалиться. Ви наказали її полагодити й зразу виплатили тридцять ліврів, та ще й сорок су за їжу.

— А! — гукнув король. — То я їв у тебе! Якого дня? І що було на обід!

— У неділю, курка.

Анрі засміявся — востаннє в житті весело засміявся. Він киває головою, хоче йти, вже ступає — й застигає на місці.

Прощання, повне болю,

Жорстока мить.

Велике подвір'я було оточене жандармами. Їхній капітан підійшов і доповів, що екіпаж, згідно з наказом, подано. І ті панове, що мають його супроводити, вже чекають.

«Що я наказував? Кого запрошував з собою?» Але він не скасував нічого. Пан д'Арманьяк попросився по-молодечому — наскільки міг:

— Величносте! Візьміть мене з собою.

— Навіть жандармів не візьму, — вирішив Анрі.— Що сказали б мої селяни? Тільки мій народ і я. А де королева?

Він ще раз повернувся до покоїв. Але Марії Медічі не зміг розшукати.

Коли він уже виходив, йому заступив дорогу якийсь однорукий офіцер.

— Величносте! Під Монмельяном у мене влучила куля. Мене звільнили з війська, я заборгувався, і ось сьогодні мене мають посадити до в'язниці. Порятуйте свого вояка від цього нещастя й ганьби.

Король:

— Я сплачу ваші борги.

Офіцер:

— Цього ви не можете. Я прошу тільки за свою свободу.

Відгуки про книгу Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: