Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

перебуває зараз Теобальд. Повірте, мені, як психоаналітику, усвідомлювати це не легше, ніж вам дізнатися прикру правду про вашого друга. Я дуже вам співчуваю, бо розумію, як важко вам зараз. Вас зрадили всі друзі. Це прикрий факт, але краще знати правду, аніж далі їм довіряти й наражати себе на нові небезпеки. Чим більш журитися — все гірше, Заплутаєшся в лісі більше, Покинь лиш горе і заплюй, —

як казав ваш геніальний співвітчизник, що на його «Енеїді» ми будуємо чимало різновидів терапії.

Хотів застерегти вас від контактів із моїм сином, адже навіть якщо нам вдасться вилікувати його, не існує жодних гарантій, що хвороба не повернеться у будь-який момент. На жаль, його захворювання свідчить про те, що синдром стерильності — хвороба, яка мутує, постійно розвивається, і розроблені мною з іншими пацієнтами методи терапії у випадку Теобальда наразі не дають жодного ефекту. Досі нам вдавалося виліковувати другу стадію майже повністю (імовірність регресу — 3 %) і пом’якшувати симптоми третьої стадії. Але випадок Теобальда значно складніший. Крім того, наскільки мені вдалося зрозуміти із плутаних розповідей сина і його описів у «ваших» щоденниках, у редакції КРІСа-2 ще є кілька хворих на симптом стерильності. Це засмучує мене тим більше, що руйнує мою гіпотезу про те, що хвороба ця є прерогативою лише заможних країн, виявляється, у певному середовищі вона поширилася вже і до країн бідніших. Окрім того, хотів застерегти вас від контактів із вашими колишніми колегами. Адже хворі на синдром стерильності можуть бути дуже небезпечними.

Бажаю вам усього найкращого і не тримайте зла на мого сина. Він усього-на-всього нещасна хвора людина. З великою повагою. Професор Полуботок-Свищенко.

Клініка Шато д’Амур.

Епілог

Інформація про хворобу Теобальда просочилася в пресу. І деякі бульварні видання, де друкуються плітки про життя знаменитостей, написали, що Теобальд захворів через кохання до Горислави Галичанко. Десь я навіть читала романтичну історію, як син відомого психоаналітика, засновника німецько-української школи у психоаналізі (так називають метод Полуботка-Свищенка у популярних виданнях, хоча сам він страшенно обурений таким окресленням, яке суперечить суті методу, і вже навіть подавав до суду на кілька видань), привіз із України наречену, чим ощасливив не лише всю родину, а й зумів розкрутити цілу рекламну кампанію і заробити непогані гроші. Ще десь написали, що автором німецько-української школи у психоаналізі насправді є не професор Полуботок-Свищенко, а Горислава Галичанко, а професор лише втілює в життя її ідеї. Дехто із журналістів припустив, що автором «Щоденників української журналістки» був Теобальд, вважаючи, що в описах надто сильно відчувається «погляд ззовні», і його хвороба пов’язана з депресією через те, що вся слава дісталася мені. Хтось припускав, що хворим на синдром стерильності насправді є батько Теобальда і сина він ізолював під час одного з нападів хвороби. Про подальшу долю Теобальда мені нічого не відомо.

Протягом усього часу, що я тут живу, у мене не зникає почуття якоїсь неправильності, яка сконденсована, здається, в самому повітрі й нависає, як хмари, що ніяк не можуть розродитися дощем, або ж у повітрі все правильно, а це я сама щось не так розумію. У кожному разі відчуття не зникає. Нещодавно до мене подзвонив знайомий, який виїхав із Тигирина кілька років тому і тепер мешкає у Гамбурзі, його теж довго мучило схоже відчуття. Одного дня він запарив собі багато чаю, взяв файку і цілий день просидів на балконі, втупившись у небо. Сидів і ні про що не думав, а під вечір нарешті збагнув. «Тут у небі зовсім немає дротів, — сказав він мені. — Зовсім немає, розумієш. Не знаю, де вони їх поховали, напевно, десь під землею, а небо зовсім чисте. Занадто чисте, і це нам заважає, бо ми звикли, що там повинні бути дроти». І справді, подумала я, ми звикли.

УРИВКИ З НЕНАПИСАНОГО СЦЕНАРІЮ ДО БАГАТОСЕРІЙНОГО ФІЛЬМУ ПРО КОХАННЯ
Надто ідеальна жінка

«Буває або література, або злягання, — писав Франц Кафка. — Я не писав про це раніше, бо не знав, що це так, але тепер застерігаю, бо часто злягатися добре тільки в літературі». І справді, література щасливими не цікавиться: Ромео і Джульєтта, Анна Кареніна, Катерина (як варіанти Утоплена, Тополя, Русалка), Зів’яле листя, Сто років самотності, Незакінчена п’єса для механічного фортеп’яно, Леся Українка, Антон Чехов, Ольга Кобилянська та і сам Франц Кафка, — хто б хотів повторити їхню долю в коханні. Тому якщо історія вашого кохання потрапила на сторінки чиєїсь поезії, прози, не кажучи вже про драму, раджу замислитися. Тут можливі два варіанти: або ж кохання ваше нещасливе незалежно від того, що ви самі думаєте з цього приводу, або ж сторінки цієї поезії, прози чи драми, куди ви потрапили, — зовсім і не література, принаймні не «література з великої літери», як люблять казати критики, коли не знають, що мають казати, або коли літературний твір закінчується хепі-ендом.

Історія матері-одиначки, яку спокусили і покинули, — вдячна тема для літератора. У романі можна описати, як міняється психіка жінки під впливом важких ударів долі, як героїня стає цинічною і впертою, полишає мрії юності і робить кар’єру. Потім цей роман можна екранізувати під назвою «Москва сльозам не вірить знов», а для реклами зробити шорт-версію у вигляді оповідання, де потрібно коротко і дотепно передати послідовність усіх життєвих колізій героїні. Але обирати слід справді яскраві моменти. Наприклад, якщо у романі можна собі дозволити опис передменструаційного синдрому героїні сторінок так на двадцять тільки з декадентською метою опису задля опису, а на двадцять першій сторінці місячні таки почнуться, хоча читач давно втратив на це надію, то в оповіданні такого вже дозволяти собі не можна. Перефразовуючи відомий вислів про рушницю, тут кожна